Небо над Віднем - Богдан Вікторович Коломійчук

— По-друге, в такий час не надто можна десь пересидіти, не заробляючи ані крони. Не забувайте, Гофман звик геть до іншого життя.

— Згоден, — сказав Самковський, — але є ще й «по-третє», чи не так, пане комісаре?

— «По-третє» — це якраз те, що найважливіше.

Тут Вістович зробив паузу й собі приклався до їжі.

З хвилину вони мовчали і тільки працювали щелепами.

— То який третій аргумент? — першим озвався Самковський.

З усього було видно, що цікавість розпікає йому нутро.

Комісар зробив чималий ковток портеру і, ще трохи подумавши, відповів:

— В руках у Гофмана є один дуже сильний козир — це ділові документи, які найбільше потрібні Відню і, хто зна, може, й мафії... Ось це і змусило його вдатися до останньої авантюри: вимагати від Рейсхрату величезних грошей за ці папери. Тільки зробив він це, не подумавши. Про те, що Гофман живий, стало відомо мафії, і типи з Bruderferajn найперше відомстили Ляшевському за брехню.

— Цікаво, як мафія про це дізналась. Адже Гофман повідомив Відень телефоном...

— Не смішіть, Самковський, — відповів комісар, — є способи прослуховувати лінію. Це робить навіть австрійська поліція. До того ж, ви так і не перевірили, чи не дзвонив бува тієї ночі Гофман ще кудись...

Самковський опустив очі і запхав до рота ще один пляцок. Його колишній шеф, безперечно, був правий. Довелося змовчати, як у давні часи.

— То що робитимемо далі? — запитав він, щоб змінити тон розмови.

— Роботи чимало, — мовив комісар, запалюючи цигарку, — але найперше, якщо вас не обтяжить, зробіть одну річ, Самковський.

Вістович заговорив трохи притишено.

— Яку?

— Візьміть мій портсигар і гарненько протріть рукавом поверхню, а потім зробіть вигляд, що милуєтеся тисненням на кришці... До речі, справді зверніть увагу на орнамент. Чудова робота майстрів з Трієсту.

Ані біса не розуміючи, Самковський все ж виконав це дивне прохання.

— Так, гарне тиснення, — похвалив він.

— Частина кришки, яка вільна від орнаменту має гладеньку поверхню і може бути люстерком, чи не так? — перепитав Вістович.

— Може, — згодився той.

— Тоді зловіть відображення двох типів праворуч від нас, які щойно з апетитом жерли зупу, — Вістович заговорив ще тихіше, але тепер широко посміхався. Збоку можна було подумати, що він розповідає знайомому якусь сороміцьку таємницю.

Трохи повозившись, Самковський так і зробив.

— Вони вже десять хвилин нікуди не йдуть, хоч усе з'їли й розплатились, — продовжив комісар, — не відволікайтесь, розглядайте портсигар... Бачите там слід від італійської кулі? Зачепило в Альпах... Так-от, хто ці двоє по-вашому?

— Схожі на клерків. Тільки занадто кремезної постави.

— Облиште, Самковський. Ми в «Атлясі», клерки сюди не заходять.

— Тоді які-небудь писаки.

— Такими руками, як у них, хіба що розписувати фізіономії...

— Але ж вдягнуті пристойно.

— В того, хто ближче до мене, запонки на сорочці пристебнуті навпаки — замком назовні, а інший якогось дідька носить на шиї жіночий медальйон. Складається враження, що вони раніше не бачили таких речей. І у Львові, видно, не надто давно.

Самковський скривив усмішку.

— Говорять вони дуже тихо, — продовжив комісар, — вочевидь, щоб ніхто не зауважив...

— ...російської мови, — додав той.

— Перфектно, Самковський, — похвалив Вістович, — а що б розвіяти всі сумніви остаточно, скажу, що в одного з них на поясі російський «наган».

— Звідки ви знаєте?

— Зауважив кобуру, коли той діставав хустинку з кишені штанів.

— От трясця.

— Давайте спокійно закуримо й замовимо ще чогось.

— А потім?

— Почекаємо, доки один із них піде до вбиральні.

— А далі?

Вістович ще більше стишив голос і, забираючи назад свій портсигар, промовив йому кілька слів німецькою. Самковський вдав, що його це неабияк розсмішило і зайшовся гучним фальшивим реготом.

Підійшов кельнер, і чоловіки замовили собі карафку горілки. З сусіднього столика на них люто зиркнули, і один з типів нарешті підвівся й посунув до вбиральні. Самковський і Вістович якраз випили по чарці, після чого комісар гучно повідомив, що йому також треба відійти. Проходячи повз шинквасу, він тихо звернувся до кельнера.

— Дайте ключа від кльозету.

— Там відчинено, прошу пана.

— Дайте ключа, чорт забирай.

Той здивовано витріщив на нього очі, але виконав це несподіване прохання. Опинившись біля оббитих сукном дверей вбиральні, які були такими, очевидно, щоб зсередини не долинало непристойних звуків, Вістович швидко вставив ключ у шпарку і одним вправним рухом надійно їх замкнув. Тепер той росіянин залишиться там надовше, ніж веліла йому його потреба.

Затамувавши подих, Вістович озирнувся. В цю коротку мить він думав, чи не підведе його Самковський, але той також зробив усе відмінно. Поліцейський, прихопивши з їхнього столика горілку, підійшов до типа, що зостався сидіти за столом, і завів з ним якусь приязну розмову. Тип сидів спиною до вбиральні, то ж не міг бачити, як його товариш потрапив у полон.

Вістовичу слід було зробити щось, доки полонений в кльозеті почне гримати в двері. Приставити тому першому, з яким розмовляв зараз Самковський, до шиї пістолет? Ні, цей гад просто так не здасться, і тоді доведеться стріляти... Комісар прийняв інше рішення: вхопивши в руки стільця, він швидко підійшов до них і з усієї сили вперіщив ним росіянина. Стілець розлетівся на друзки, навіть на дрібніші, ніж можна було сподіватись. Вістович навіть зауважив про себе, що тепер почали робити паскудні меблі, не те що колись. Проте росіянин, на щастя, захрипів і осунувся на підлогу.

В кав'ярні почулися зойки і крики, втім Самковський швидко всіх заспокоїв, пояснивши, що він функціонарій поліції, а поруч з ним його колега.

— За стілець попрошу панство заплатити, — незворушно мовив кельнер, який так і не відірвався від своєї роботи і досі протирав тарілки.

— Це російський шпиг, — буркнув Вістович.

— Тоді горілка за наш рахунок, — так само спокійно промовив той.

Тим часом у двері вбиральні вже грізно лупили ногами.

— Присуньте шафу, — голосно мовив Самковський, і чоловіки з іншого кутка зали виконали його прохання. Після цього вони вдоволено повернулися знову за свої столики. Викликали поліцію і змусили здатися того, що був замкнений у кльозеті, інший росіянин потроху почав приходити до тями.

— Ось як ми