Азартні ігри з долею - Іво Брешан
— То, виходить, ви таки вірите в існування долі, як і стоїки?
— Не знаю, чи це доля чи якась множина випадковостей, які нам видаються хаотичними, бо ми не спроможні зрозуміти їхньої несистематичності. Проте щось (не знаю що) змінює буття і небуття, встановлюючи між ними рівновагу. І це не лише в матеріальному плані, а й на метафізичному рівні... коли під питанням добро і зло, кара і злочин. Спробуй-но уявити добро без зла чи кару без злочину? Що б це взагалі було? Лише перше з другим чи перше після другого уможливлює їх існування... Та облишмо це! Ходімо зі мною додому, і там гарненько за вечерею та напоями обдумаємо, що варто зробити з тим, що є в нашому розпорядженні. Пошукаємо найкращого виходу.
— Можна. Але перед цим я б хотів випробувати той ваш рецепт. Можливо, й мене та рушійна сила, про яку ви говорите, надихне; підкаже, що мені треба робити.
— Я б тобі цього не радив. Я це практикую день у день і знаю кожен квадратний сантиметр, на який ступаю ногою. А ти легко можеш помилитися.
— Ну то й що? Якщо таке й станеться, то це значитиме, що в нашій дилемі доля прийняла рішення... чи що в цьому ритмі змін дійшла черга до руйнівного випадку. Врешті-решт, хтозна. Можливо, моя недосвідченість буде для мене навіть перевагою. Адже ж недарма кажуть, що Бог охороняє дітей, п’яниць і дурних.
І не чекаючи, що відповість Тюдор, Ретель попрямував до скелі й почав потроху наближатися до прірви. Тюдор відчув потребу дати йому пораду, застерегти:
— Пильнуй! Не йди до самісінького краю, а зупинись принаймні за крок до нього!
Підійшовши зовсім близько до урвища, Ретель почав переміщуватися краєчком мало-помалу, намацуючи ногою твердий ґрунт, перш ніж ступити вперед. Проте йому пощастило; небо очистилося, тож місячне сяйво освітлювало простір, він ясно міг все бачити. Він послухався Тюдора і не пішов до краю; десь за п’ять сантиметрів від нього він врешті спинився. Серафін був напружений і заціпенілий; вдивлявся у те місце, де зупинилися його ноги.
— Ось, професоре, я тут! Що тепер?
— Не дивись униз!! Скеруй погляд у якусь точку на небі, щоб з поля твого зору зникло усе, і під тобою, і навколо тебе.
Ретель підняв голову, тримаючись і надалі напружено, як новобранець на рапорті в генерала.
— Я це зробив!
— А тепер заплющ очі й повністю розпружся! Не думай ні про що з того, що тебе мучить. Повністю звільни голову від усіх проблем, які мають бодай найменший зв’язок з тобою і світом навколо тебе. А тоді прислухайся...
— Я вже це роблю. Я чую шум хвиль і вітру у кронах дерев.
— Ні, ні, не те! Спробуй подумки абстрагуватися від усіх матеріальних звуків і спробуй вловити те, що ховається за ними!
Серафін в усьому слухався професора. Він стояв на місці, не рухаючи жодною клітинкою тіла й перестав бути настільки напруженим і заціпенілим, як спочатку. Це тривало довго, а коли минув час, який він зазвичай проводив там, Тюдор запитав:
— Тепер мені скажи, чи відчуваєш ти шум?
— Відчуваю... не знаю, як мені це пояснити... наче я стою перед чимось, порівняно з чим усе, що я досі бачив... все, про що я роздумував, безмежно дрібне й неважливе.
— Це воно і є, Серафіне. Ти відчув дотик вічності. Мабуть, цього достатньо для початку. Тепер відступай поступово назад!
Ретель ступив крок назад, аж тоді сталося дещо, чого ніхто не очікував. З чагарників позаду нього раптово з’явилася гігантська людська фігура, неясна, майже невидна; вона скидалася на тінь. Вона кинулася до Ретеля з випростаними уперед руками, очевидно збираючись зіштовхнути його у прірву. Проте Ретель вчасно це помітив і миттєво обернувся, так що руки нападника схопили його за груди, замість плечей чи спини. Тієї ж миті Ретель і сам ухопив супротивника, і почалася боротьба над прірвою. Ця сутичка тривала недовго; сталося так, що, осліплені полум’ям ненависті, і один, і другий перестали звертати увагу на те, по чому ходять і, не встигнувши й оком змигнути, обоє послизнулися та стрімголов полетіли в безодню. Лише коротко пролунали два розпачливих зойки; а тоді знов запанувала цілковита тиша. «Бензол! — зробив висновок Тюдор. — Хтозна, скільки часу він стояв там, зачаївшись, можливо, він навіть чув усю нашу розмову!». Тюдор дійшов до безпечного місця, звідки міг перегнутися через край і побачити, що внизу. Місячне сяйво освітило два трупи, що, геть скривавлені, непорушно лежали на гострих каменях на дні прірви. Жоден з них не показував ознак життя. В тому іншому, хто лежав поруч з Регелем, Тюдор впізнав Дідовича.
Деякий час Франко стояв, глибоко вражений тим, що сталося. Тепер, коли Дуда постав перед ним у зовсім іншому світлі, він зрозумів, що в цій грі, яку започаткував сам, зазнав цілковитого фіаско. Ця розв’язка була для нього наче грім серед ясного неба. В жодному з варіантів, які він так детально розробляв, такого навіть приблизно не передбачав, лише бажав цього. На перший погляд, можна було сказати, що він переміг: істина сама собі проторувала стежку; так доля винесла свій присуд і Дуді, і Дідовичу. Проте йому так не здавалося; він мав стійке відчуття, що доля з нього жорстоко посміялася. Спершу наштовхнула на думку, що це він керує грою, а тоді одним порухом відкрила, що увесь цей час він перебував повністю під її владою. І не лише це. Він несвідомо ще й допомагав таким, як Дідович. Він нарешті зрозумів, чому насправді слугувала ця пастка поліції; вона була призначена Шантекові, а не Дуді. І чому Дідович в аперитив-барі на його очах телефоном посилав своїх людей до басейну, а його самого додому. Він добре знав, що Франко його не послухається, а вчинить навпаки, і піде до басейну. А саме це злочинцеві й було потрібно, щоб професор опинився якомога далі від справжнього осередку подій.
І тепер усьому настав кінець. Всі головні винуватці, керівники операції та ініціатори злочинів, більше ніяк не зможуть понести відповідальність за скоєне. Вони залишаються надалі огорнуті
