Бомба для голови - Юліан Семенов

— Не лякай мене, бурше. Я і так наляканий до смерті.

Випивши з однокашниками грушевої горілки, розповівши десяток історій про глупство боннської адміністрації — чим вищий рангом керівник, тим він нещадніший в оцінці ситуації й лідерів, — Кройцман піднявся нагору, привітав фрау Нікельбаум з народженням онука, побалакав з Лорхен, поскаржився на зайнятість Греги в Інституті косметики, де вона проводить дні і ночі в своїй лабораторії. «А може, це й правильно, діти шанують матерів, які працюють… Точніше, не тих, що працюють, а, скоріш, тих, що не бувають дома, — хто ж заперечує, що домашня робота дуже виснажлива! У тебе є слуги?» — «Боже мій, про що ти говориш?! Це неможливо. Я була змушена сама навчитися водити машину — в Енеке ідіосинкразія, а шофер запросив п’ятсот марок на місяць, це ж неможливо! Раз на тиждень до мене приходить дружина консьєржа, а все інше доводиться вести самій: і здавати білизну, і приймати покупки з бакалії, і замовляти, щоб помили вікна, і викликати реставратора меблів, — усе сама!» — «А діти?» — «Час, який лишається, — для дітей… Енеке із своїм басом та ідіосинкразією; прийоми, бакалійники, які б’ються під моїми дверима за право продавати телятину, і діти». — «Мені дуже тебе жаль, Лорхен».

Потім Кройцман спустився вниз і, взявши кухоль з пивом, підійшов до Георга Краузе, який щойно приїхав із своєї газети.

— Георг, у мене до тебе справа…

— Я приблизно здогадуюсь, про що ти кажеш…

— Шпрінгер уже просив тебе втрутитися?

— В мене є своя власна точка зору на події.

— І ти її ніяк не пов’язуєш з думкою шефа?

— Навіщо? В нас є курс — Німеччина, її інтереси, цього курсу я й дотримуюсь, деталі — це вже моя прерогатива. Хіба ти перебуваєш в іншому становищі, сидячи в міністерському кріслі?

— Майже міністерському, — посміхнувся Кройцман, — як правило, жоден із заступників не стає міністром. Виграє темний кінь збоку, але неодмінно із своєю новою програмою, протилежною тій, якої мусив дотримуватися, заступаючи мого міністра.

— Ну, не треба зi мною так розмовляти, Юрген… Не треба, а то я перестану тобі вірити. Я ж знаю, що ти член спостережної ради в Дорнброка.

— По-моєму, цих даних у пресі не було. Звідки тобі відомо про це?

— А за що мені платять гроші? — спитав Краузе, знизавши плечима.

Вони закурили, мовчки розглядаючи один одного, ніби вперше зустрілись… Нарешті Кройцман запитав:

— Ти не пригадуєш, хоч би в загальних рисах, що ви даєте про Берга?

Краузе витяг із внутрішньої кишені зібгані гранки й сказав:

— Енеке попередив, що ти цікавився, чи я буду сьогодні. Піди в іншу кімнату, там і почитаєш цей… фейлетон про падіння моралі в нашому світі.

Кройцман посміхнувся і вийшов у сусідню кімнату — там був робочий кабінет, а ще далі — бібліотека. Тут, залишившись сам-один, Кройцман розправив зім’яті, ще вологі, гранки, що пахли особливим, прекрасним, єдиним, друкарським запахом.

«Кому це на руку?»— так починався редакційний коментар. — Коли з безвідповідальними промовами виступає хтось із міністерства охорони здоров’я, обіцяючи подолати рак протягом найближчих місяців, чи міністр Розенград клянеться, що він підвищить пенсію старим людям, яким уже за сімдесят років, ми не дуже реагуємо на це, бо звикли ставитися до висловлювань наших «веселих» міністрів з певною долею скептицизму. Але ми із загостреною увагою стежимо за всім, що стосується основи основ нормальної життєдіяльності демократичної, держави, — за додержанням законів. Звісна річ, суддя й прокурор, покликані охороняти конституцію, — це такі люди, до яких з поблажливістю не поставишся: кожна людина, так чи інакше, стикається із законом — і в щасті народження, і в гіркоті смерті. Прокурор Берг відомий громадській думці як переконаний радикал: його позиція завжди відзначалася аскетизмом, котрий дехто розцінював як виявлення здорової опозиції практиці наших судів і правових інститутів. Це особиста справа прокурора Берга. Та коли на прес-конференції він повторює пропагандистські твердження, сфабрикован» на Сході, — ми маємо на увазі справу болгарського інтелектуала Кочева, що попросив надати йому право притулку в уряду Південно-Африканської Республіки, — тоді треба серйозно задуматися над тим, чиї інтереси відстоює прокурор Берг у Федеративній Республіці. Фрідріх Дорнброк жде офіційного підтвердження трагедії, а Берг посипає батькові рани сіллю, досі відмовляючись сказати, що скоїлося тієї ночі — самогубство чи вбивство його сина? Правосуддя — це завжди кара і милосердя. Відсутність одного з цих компонентів призводить до тоталітаризму. Прокуроре Берг, з ким ви?!»

Кройцман швидко встав, глянув у бар і поманив Краузе пальцем.

— Цього друкувати не можна, — сказав він, коли вони повернулися в бібліотеку, — ні в якому разі!

Краузе подивився на годинник:

— Через годину ми починаємо надсилати тираж за адресами. А з чим ти не згоден? Чому?

— Обурливий тон. Просто, я сказав би, недопустимий. Ти ж знаєш старого. Після появи цієї статті ти розв’яжеш йому руки. Такі люди, як Берг, уміють лютувати. Ти звик до нього як до доброго, лагідного старого, який мнеться, не поспішає, багато знає, багато вміє, — багато, Георг, багато: він зірка першої величини… Але він уміє бути звіром. Часом тихим, а часом гучним і завжди хитрим… Він був добрий до нас — своїх студентів, але він буде нещадний до нас — своїх ворогів…

— Що ти пропонуєш?

— Зніми матеріал.

— Цього я зробити не можу. В нас немає цензури, щоб послатися на голе місце в газеті.

— Якийсь запасний матеріал є?

— Я ж не можу поставити на місце коментаря фотографію Сурейї у мильній піні… Читач звик: на цьому місці ми завжди когось б’ємо. Я не зовсім розумію, чому ти так піклуєшся про Берга. Якщо пом’якшити удар по ньому, тоді весь тягар упаде на тебе…

— Правильно. Але якщо вже ви вирішили вдарити, то зробіть це тактовно, з повагою до старого. Якщо хочеш, я допоможу тобі накидати план твого варіанта коментаря…

Георг знову поглянув на годинник, зняв телефонну трубку, набрав номер і сказав:

— Зігфрід, це я… Попроси затримати на півгодини випуск номера… Ні, ні, затримай другу полосу, а все інше йде без змін. — Він обернувся до Кройцмана і сказав: — Диктуй!

— Ну що ти, Георг… Я не можу тобі нічого диктувати… Я дозволю собі пофантазувати — і тільки…

— Юрген, не можна так… Не можна нікому не вірити. Якщо ми граємо одну партію, то не можна ж забезпечувати своє можливе алібі, як у бульварному романі початку нашого століття. Союз сил передбачає відвертість. Я ж прекрасно розумію, ти приїхав зовсім не для