Бомба для голови - Юліан Семенов

— Чехов писав, що треба по краплі вичавлювати з себе раба. Оце я й вирішив робити в той місяць, під який просив у вас грошей.

Від Шварцмана Люс поїхав до власника радіозаводів Клемента фон Зеєдле. Їх познайомили місяців п’ять тому, і Зеєдле сказав тоді, що збирається вкласти гроші в кіновиробництво. «Заїжджайте, — запропонував він тоді Люсу, — обміняємося думками. Я, звичайно, не дуже поділяю ваші політичні концепції, але ваше мистецтво справляє сильне враження, байдужих я не бачив — одні хочуть лінчувати вас, інші збирають гроші на пам’ятник за життя. Приїжджайте, можливо, домовимося про щось на майбутнє».

— Здрастуйте, радий вас бачити, Люс, — сказав Зеєдле. — Я був засмучений, коли дізнався про ваші неприємності. Кави? Коньяку?

— Спасибі. В мене до вас ділова розмова.

— Кава не завадить ділу… До речі, неприємності скінчилися чи лишилися хвости?

— Все закінчилося.

— Ну й слава богу… Я був упевнений у цьому…

Кабінет у Клемента фон Зеєдле, на відміну від маленького бюро Шварцмана, був величезний, обставлений новими меблями, але не тими, які рекламуються як «дуже зручні і дуже надійні», а незвичайними, зробленими на замовлення в Скандінавії, з світлого дерева; крісла обтягнуті справжніми тигровими й леопардовими шкірами, на стінах не репродукції з Гогена, а справжній Пікассо і Сальвадор Далі.

На відміну від Шварцмана, власник радіозаводів не став викликати секретарку, а сам заварив каву й поставив перед Люсом чашку.

— В мене зародилася ідея, пане Зеєдле. Ідея нового фільму.

— Спасибі, що прийшли до мене. Радий. Коли б ви змогли розпочати роботу?

— Сьогодні.

— Прекрасно. Скільки це коштуватиме мені?

— Перший внесок — двісті тридцять тисяч.

— Це дрібниці. Це не гроші. Який же буде другий внесок?

Люс відчув, як його тіло, досі страшенно напружене (через це йому незручно було сидіти в машині, і в Шварцмана, й тут), як і колись, стало пружним і підвладним йому. Він відкинувся на спинку стільця й випростав ноги.

— Я не зовсім готовий да відповіді, aлe думаю, що ми вкладемося у сімсот тисяч, щонайбільше в мільйон.

— Я радився з моїми друзями… Вони казали мені, що прокат вимагає зараз лише широкоформатних кольорових стрічок… Ви знаете про це?

— Звичайно.

— Пробачте, що я запитав вас про це, але багато режисерів вважають, що доцільніше висловлювати ідею в чорному кольорі, — вів далі Зеєдле. — Тепер останнє… Тема вашої нової роботи?

— Я не вмію розповідати задум. Щось про банду. Піф-паф, підступність, розум, спритність, насильство, смерть…

— Але про це вже багато зроблено, — здивувався Зеєдле. — . Ви — і раптом вестерн? Залиште це для хлопчиків з Голлівуду, позбавлених смаку. Давайте щось у дусі Антоніоні, але так, — раптом засміявся Зеєдле, — щоб при цьому можна було торкнутися проблем радіопромисловості в двадцятому столітті.

— Так я не вмію, — сказав Люс і відчув, як тіло його знову почало дерев’яніти. Він підігнув ноги й насилу відірвався від спинки стільця.

«Зручний, — подумав він, — прямо-таки всмоктує. Найстрашніша для нього буде година, коли йому доведеться розлучитися з цими меблями».

— Годі вам, Люс, — сказав Зеєдле, — не треба хмуритись. Зважте на мою недосвідченість. Я ніколи не мав справи з вашим братом. Тільки гангстери? Чи не обкрадаєте ви себе цим? Люс — і раптом гангстери. Ну, гаразд, зрештою вам видніше: я ризикую грошима, ви — своєю репутацією. Проспект ви захопили?

— Що? — не зрозумів Люс. — Який проспект?

— Сухою мовою моєї професії проспект означає докладний опис того предмета, який ви збираєтесь запропонувати покупцеві.

— Я не вмію писати проспекти.

— Дорогий Люс, я не зможу розпочати діло, не маючи перед собою предмета, нічого про нього не знаючи. Коли ви купуєте автомобіль, то сідаєте за кермо й пробуєте, чи зручна для вас нова модель. Чому ви хочете поставити мене в становище людини, яка змушена купувати кота в мішку? Гаразд, ви не вмієте писати проспекти — з цим я можу погодитись, це теж мистецтво свого роду. Але ви можете розповісти під диктофон чи моєму стенографістові про те, що відбуватиметься у вашому новому фільмі? Глава банди — старий чи молодий? Що вони роблять — маріхуана, сексуальні анормальності, кіднепінг? Про це ж ви можете розповісти, мені й моєму стенографістові. Чи не так?

«Брехати йому? — подумав Люс. — Не можна цього робити. У мене мають бути чисті руки. Потім це зможуть повернути проти мене. Ні. Брехати я не стану. Або — або».

— Пане Зеєдле, я боюся завдати вам прикрості, але я справді не вмію розповідати про свій майбутній фільм…

— Милий Люс, я дуже шаную Мецената і люблю читати про нього, але сам я — хижак. Капіталістичний хижак. Так, здається, називають мене ваші однодумці. Я вкладаю гроші в діло для того, щоб дістати прибуток. Причому на кожну вкладену марку я хочу одержати вісім пфенінгів, всього лише. Але я мушу одержати їх, в іншому разі я стану банкротом, а це нечесно по відношенню до трьох тисяч моїх робітників, погодьтесь…

Люс їхав додому повільно, вибираючи найдовшу дорогу. Він зрозумів, що і в бібліотеці, і в Шварцмана, і тут, в особняку Зеєдле, він безперестану думав про те, як зустрінеться з Норою. Він боявся її скандалів. Люс ненавидів її, коли вона влаштовувала сцени. Паоло радив ставитися до цього з гумором, але Люс відповідав йому: «Ти ідіот! Ти приписуєш мені свої рецепти. В тебе туберкульоз, а ти хочеш своїми пілюлями лікувати мою гонорею. Ти ж знаєш мою матінку, ти ж не забув, як вона мордувала батька, Паоло! В мені цей страх перед сценами закладейо з дитинства! Коли б я не любив Нори — все було б просто й ясно. А так… Якесь довічне ув’язнення в камері кохання з суворим режимом, без права побачень і листування. Любовне Дахау».

Люс зупинив машину біля свого будинку. В гараж він не заїхав.

«Якщо вона зустріне мене так, як я мріяв про це в тюрмі, я спущуся вниз, зажену машину в гараж і плюну на всю цю справу Дорнброка, поки не закінчу фільм для Шварцмана, а якщо буде чергова істерика — поїду негайно. Як завгодно — все одно поїду».

Він підійшов до дверей. У мідному прорізі для листів стирчав кінчик червоної міжнародної телеграми. Люс прочитав: «Я в Ганновері. Буду розумна й великодушна. Нора»

Люс натиснув кнопку дзвінка. Він ще нічого не зрозумів. Він прочитав телеграму ще раз. «Який Ганновер?» Потім збагнув — ну звичайно, в газетах, мабуть, надрукували про його зустрічі з жінкою в Ганновері…

Він відімкнув