Нездоланний - Лі Чайлд

на колесах. Готель мав вигляд довгої вервиці, увесь лаконічно-білий зовні та тепло-бежевий усередині, із зеленою неоновою вивіскою, на якій були його назва та призначення. У вестибюлі був невеличкий натовп. Близько дев’яти людей, але вони не стояли в черзі біля столу, а просто чекали поруч, деякі розмовляли по телефону, деякі стояли із розгубленим виглядом, а дехто з них робив і те й інше. «Дві технічні несправності вранці спричинили такий безлад на весь день». Ричер не часто літав, проте йому ці знаки видалися знайомими.

Портьє біля рецепції поманила їх ближче до себе. Це була молода жінка, зодягнена в приталену куртку та з шарфом на шиї. У її жестах відчувалася деяка настирливість. Вона сказала:

– Сер, мадам, у мене лишився один вільний номер. Якщо він вам потрібен, раджу взяти його просто зараз.

Ченґ перепитала:

– Лише один номер?

– Так, мадам, тому що з авіалініями сьогодні були певні проблеми.

– А поруч є ще один готель?

– В аеропорту немає.

Ричер втрутився в розмову:

– Ми беремо цей номер.

Ченґ поглянула на нього, а він відповів:

– Ми якось розберемось.

Він заплатив і натомість отримав ключ-картку. П’ятий поверх, п’ятсот перший номер, ліфти розташовані ліворуч, обслуговування номерів до одинадцятої, сніданок не входить у вартість, безкоштовний Wi-Fi. За ними вишикувалися дві пари, на яких попереду чекало розчарування.

Ричер та Ченґ дісталися п’ятого поверху та відшукали свій номер. Він був у м’ятних та бежевих кольорах і приємний на вигляд з будь-якої точки зору. Але Ченґ ніяк на це не відреагувала. Ричер сказав:

– Він у вашому розпорядженні.

Вона запитала:

– А ви що робитимете?

– Я точно щось вигадаю.

Він заніс її валізу досередини, поклав поруч із ліжком, подав їй ключ-картку і сказав:

– Нам слід десь повечеряти. До того як ці недолугі люди займуть усі столики.

– Мені потрібно освіжитися. Зустрінемося в ресторані.

– Гаразд.

– А ви не хочете освіжитися? Можете скористатися ванною першим.

Ричер поглянув на себе в дзеркало. Нова стрижка, свіжопоголений, недавно з душу та в новому одязі. Він сказав:

– Боюсь, краще виглядати я вже не буду.

Ресторан розташовувався на першому поверсі, відокремлений від рецепції вестибюлем із ліфтами. Це було затишне місце з гардинами, килимом та світлим деревом, із якого вибивалися лише вінілові поверхні, стійкі проти плям та подряпин. Приміщення було просторим, проте майже цілком заповненим. Ричер зачекав біля стійки адміністратора, після чого його провели до столика на двох біля вікна. Звідси майже нічого не було видно. Лише жовте світло та стоянка, заповнена снігоочисними машинами, які тут зберігали влітку.

Ченґ прийшла через вісім хвилин, зі свіжовимитим обличчям, зачесаним волоссям та в новій футболці. Вона сіла напроти Ричера, маючи кращий, посвіжілий вигляд, – така звичайна дрібниця, як тепла вода, явно додала їй енергії. Але раптом вона перемінилася на обличчі, наче побачила інший бік проблеми, який для нього був невідомим.

Він сказав:

– Не хвилюйтесь за це.

Вона запитала:

– Де ви спатимете?

– Я можу спати просто тут.

– На стільці в кафе?

– Я прослужив тринадцять років. Там звикаєш спати де прийдеться.

Вона на хвилину замовкла, а тоді запитала:

– Як воно, служити у війську?

– В цілому, досить непогано. У мене купа добрих спогадів з того часу та жодних серйозних нарікань. Окрім досить очевидних, звісно ж.

– Що ви маєте на увазі?

– Те саме, що й ви, я певен. Неймовірний потік абсурдних нісенітниць із боку старших офіцерів, яким нічим більше зайнятися.

Вона усміхнулася:

– Було таке.

– Саме через це ви звільнилися?

Усмішка зникла з її обличчя й вона сказала:

– Ні, не зовсім.

Він запропонував:

– Я розповім вам, якщо ви розповісте мені.

– Я не певна, що мені зараз цього хочеться.

– Що такого поганого може статися?

Вона знову на мить замовкла, тоді зробила вдих-видих і вимовила:

– Ви перші.

– Вони робили перевірку даних, а тому займалися переглядом та підбором людей.