Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

Ґреґуар просувався навмання. На його мапі множилася плутанина, вказівки геологів могли б бути й точнішими, а сам він бачив лише незаймані простори — савану без жодних орієнтирів чи осель, нескінченне чергування червоних боліт і порослих зелом пагорбів. Він уже ні про що не міг розмірковувати: ні про Монтефіорі, ні про май-май, ні про несподіванки, які чекали в кінцевому пункті. Навіть сина з його розслідуванням запхав у дальній закапелок мозку. Крок за кроком, згинаючись під цими біблійними небесами, він зносив двоколірність, що доводила до божевілля: зелене, червоне, зелене, червоне…

До полудня так і не виявили жодного сліду копальні.

О 15-й стало очевидно, що вони заблукали. О 16-й, коли Морван уже збирався збочити з курсу, долинули віддалені звуки, що їх він упізнав би серед тисячі: удари кирок об скелю, гомін, гул генераторів…

Ще один пагорб, далі долина, дуже вогка, радше схожа на озеро. Усі пришвидшили крок — останній кидок, і життя врятоване. Вони знову заглибилися в густий ліс і тепер ступали неуважно, стараючись розгледіти між крон червоні стіни шахти.

Довелося зупинитися перед першим військовим блокпостом. Родовища оподатковувалися в різний спосіб, і за один-два кілометри від зони розкопок починався рекет. Стілець, мотузка, гроші осюди. Уряд збирав податок на місці. Своєї частки хотіли Національний дорожний комітет та Управління водами й лісами. Префект регіону й собі збирав десятину…

«Митники» наморщили носи, ледь запримітили кремезного Морвана й копицю кучерів Сальво. Жоден з них ніколи не бачив його, але всі на нього чекали. Попри свою лихоманку, Мішель побіг уперед, аби не сталося якогось конфлікту. Мзунгу зі зброєю в руці, ліпше його не дратувати.

Другий блокпост. Цього разу їм запропонували чаю, мавпятини й маніоку. Довкола сновигали люди. Копачі поверталися до своїх сіл. Інші, навпаки, прибували. Рух від усіх кінців світу, контингент перших відкривачів, шибайголів, злидарів, вибір яких — таке життя або смерть.

Морван не гаяв часу. Перепочине біля копалень, нарешті милуючись своїм останнім творінням. Ритмічні удари кирок переросли в глухе бухкання, пульсацію під верхнім ярусом джунглів. Обіч шляху продавці під парасолями пропонували телефонні картки, в’єтнамки, вирізані з шин, пальчикові батарейки…

Зиркнув на Мішеля: той поділяв з ним і збудження, й запаморочення. Після всіх кілометрів, на яких їм не траплялося жодної живої душі, після годин варіння й викисання у первісних соках — цей мурашник, на який вони зненацька наштовхнулися, приголомшував мандрівців. Головне Морван виснував із самого лишень потоку людей: експлуатація таки почалася. Соуза, господар цих місць, і Кросс, головнокомандувач війська, заклали підвалини королівства.

Тепер вони крокували під високим сіро-зеленим склепінням, шурхотіли килимом з мертвого листя. Краєвид вирізнявся якоюсь пронизливою ніжністю, урочистістю. Раптово Морван помітив те, що йому зовсім не сподобалося: мертві тіла навзнак, без голів, стоп і кистей. Задня частина стегон повністю зрізана: по два кіло доволі м’якого м’яса. Світилися голі кістки.

— Що це за херня?

— Я проведу розслідування.

— У себе я такого не терпітиму.

Усі знали, що стегна — ласі шматочки. Як померли ці чоловіки? Канібалізм тут не був способом виживання чи анімістичним ритуалом. Просто звичка…

Вони перестріли перших шахтарів, які вилазили з тунелів із голими торсами, однотонно-червоні. Вони мали тільки ліхтарики на чолі (звичайні кишенькові ліхтарики, прикріплені до голови ремінцем), та ще тримали кожен кайло і молот. У білки їхніх очей набився латерит. Вигляд мали цілковито обдовбаний. Морван заборонив алкоголь і травку, але ці парубки накачалися пітьмою та колтаном. Сказати, що вони становили єдине ціле з землею, було б плеоназмом: вони були землею.

Морван роздав накази. Вивантажити техніку, встановити варту біля зброї. Насправді хотів зустрітися зі своєю горою сам-на-сам. Вийшов із лісу й обвів поглядом багряний схил, подовбаний колодязями — кожен тунель охороняв чоловік із «калашем». Світ троглодитів. У дірах, на пагорбі, біля підніжжя масиву все гуло. Робітники з мішками на плечах збігали сходами, висіченими в скелі, інші піднімалися навкарачки, чіпляючись за кущики, які замінили їм поруччя. Усе заволокло пурпуровою курявою. Варто було тільки оглянути цю картину — й починало щипати очі, пекти в горлі. Після передозування вогкістю починалася інша доба: доба засушливих скель.

Ці потаємні шахти, не позначені на жодній карті, не внесені до реєстрів, належали Морвану. Він став польовим командиром, одним із работорговців. Не відчував ні гордості, ні докорів сумління. Його привів сюди обов’язок, він був готовий зіткнутися з повстанцями, обвалами й хворобами, щоб заробити ще кілька мільйонів, які впише у свій заповіт.

Повернувся Мішель у товаристві високого мурина в баскетбольній майці по коліна. Постать, подібна до меморіалу жертвам Першої світової: ідеально кругла голова, вдавлена, ніби миска, великі очі, повні смішинок. Соуза, архітектор цього собору. Походить із племені луба, перший досвід здобув у Колвезі, а досконалості в ремеслі досяг у «Gecamines».[59] Сам-один виконував обов’язки геолога, інженера, фінансового керівника, наглядача.

— Патроне! Ми чекали на тебе до вечері ще вчора!

— Радий тебе бачити, Соуза. Чудова робота.

— Часу ж бо в нас не так і багато, татусю.

Прозорий натяк на невідворотні напади ополченців.

— Скільки копачів?

— Близько шести сотень.

Жако говорив лише про чотири сотні парубків. Шахта розростається.

— Прибувають звідусіль, — підтвердив Соуза. — Саваною поширилися чутки. Скоро перейде за тисячу, якщо братимемо дітей і…

— Ніяких дітей. Скільки тунелів?

— Поки що тридцять.

— Штольні стабільні?

— Ми поспішали, — скривився луба.

За кілька днів слід очікувати перших нещасних випадків. Морван міг би вимагати укріплення ходів, але навіщо? Ніхто б його не послухався. Тут важив лише колтан. Ліпше здохнути в цих кишках, намагаючись заробити на життя, ніж марно втратити його в своєму селі. В Африці більшого сенсу набуває смерть.

— На якому ми етапі?

— Під землею.

— Який потенціал?

— Дуже високий. Ельдорадо.

Ґреґуар мимоволі посміхнувся: його геологи не помилилися. Червона гора мала перетворитися на купу