Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

Сальво вибухнув реготом:

— У вдалі дні! Ми мурашки, патроне. А мурашки живуть із крихт…

— А ця валізка?

Він поклав на неї долоню, ніби щоб завадити Ерванові дивитися:

— А це офф зе рекорд.[57] — Він не дав співрозмовникові часу на те, щоб наполягти на відповіді, й пірнув у залюднену вулицю. — Далі йдемо пішки.

Вони з труднощами перетнули решту містечка разом із носіями, відбиваючись від дітей, вуличних торговців, хихотіння жінок, які сиділи на порозі своїх бараків. Ближче до води посилилося враження, ніби халупи збудовані зі сміття. Усе забивав запах гнилої риби.

Справжнім видовищем була річка. Буро-помаранчеві потоки ніби всотали в себе стародавні метали — ще живі жаринки з давно забутих часів. Цей краєвид залишав у роті присмак заліза. Інший берег ледь виднівся: зеленава стрічка, загублена у випарах спеки.

Брьохаючись по воді, вони продерлися крізь ліс очерету й випнутого коріння, вийшли на узбережжя. Шалена колотнеча. Подорожани з клунками на спинах і головах, з повними руками поклажі, просувалися наосліп. Ятки, сховані між кореневищ, які стирчали з води, пропонували найхимерніший крам. Уздовж берега хлюпотіли діжки, клунки, човни. Кожен по коліна провалювався у грузький намул, але ніхто не сповільнював кроку. Не можна запізнюватися на відправлення.

Ерванові знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти, що саме він бачить за очеретами: дві зчеплені баржі утворили міст метрів двісті завдовжки, без жодного натяку на будь-яке обладнання чи пристрої, просто заюрмлені пасажирами. Із цієї відстані вони мали вигляд колосальних звалищ на воді, або плавучого села з кількома тисячами мешканців, уже готових до переїзду. На боці однієї гігантської дошки для прасування було намальовано білим: «ВЕНТІМІЛЬЯ».

— Пощастило, вони тут! — Сальво розсікав натовп ударами палиці, неначе махав мачете в джунглях. — Поквапся, шефе. Треба зайняти каюту першого класу!

Ерван пішов швидше — радше поплив: вони борсалися по пояс у воді, тримаючи сумки над головою. Неможливо було відвернути погляд від палуби, де роїлася юрба. Чоловіки з голим торсом, залиті сонячним промінням, ніби скручували м’язи у вузли. Пралі метушилися, присідаючи біля своїх ночов. Діти з волосінню в руках ловили рибу. Кози, свині, кури в загорожах. Намети, брезент, ганчір’яні накриття, парасолі, впритул одне до одного. Жаровні, зі струмочками диму, білизна, розвішана на мотузках, музичний гурт у розпалі репетиції…

Дошка замість трапа. Ерван працював ліктями, аби встигати за Сальво. Хтось товк маніок, хтось гучно лаявся, хтось закріплював ящики під пластиковими чохлами. Люди, байдужі до гнітючого сонця, намагалися всістися, знайти собі місце серед величезних клумаків.

Сальво без перестанку волав, командуючи своїми носіями. Вони дісталися другої баржі. Усе задом наперед, пояснив Жовта Майка. «Вентімілью» штовхають, а не тягнуть.

— Штовхають чим?

— Ну й запитаннячко! Штовхачем, чим же ще! Три тисячі кінських сил, чотири гвинти! Танковий мотор, поцуплений у ЗСЗ!

Ерван нарешті помітив самохід. Каюта першого класу розташовувалася на палубі. Носії передали вантаж на баржу: їм аж ніяк не хотілося й самим відплисти. Ерван заплатив їм, і вони просоталися в юрбу, споглядати матч-реванш посадки.

Він оглядівся довкола. Човен-штовхач обмежувався міцним корпусом з форштевнем, прикріпленим до першої баржі сталевими тросами, які затискали лебідки. Рульова рубка розташувалася згори, на підвищенні, — аби капітан бачив усю конструкцію. Унизу, в трюмі, гули мотори. Між рубкою і трюмом влаштували каюту першого класу: лист бляхи, розжарений до білого, смердів дизельним паливом. Не факт, що їм дісталося найліпше місце: підлога вібрувала, бо внизу був машинний відсік, а згори падали плювки капітана. Єдина перевага: брезент, натягнутий над головою.

— У тебе є зброя? — запитав украй збуджений Сальво.

— Є.

— Нізащо не діставай. Не втрачай голови, брателло. Бо ті, хто просто хотів пограбувати, матимуть привід тебе вбити.

Ерван кивнув, але йому не вдавалося сприймати цей базар-вокзал серйозно.

— Головне — ніколи не забувай тут правила номер один.

— Якого правила?

— Хоч би де ми спинялися, не можна там залишатися.

Батько вже пояснив йому цей принцип: так залишалося замало часу на пошуки й допит свідків.

— Максимум годину, — Сальво підняв палець, а потім вказав на річку, вгору за течією: — Там іде війна. Залишишся на суші — помреш.

— А… інші? Ті, хто пливе з нами?

— Із ними все інакше. Вони зробили свій вибір. Вони їдуть до своїх сімей, у справах, вони знають, що роблять. Якщо такого хлопця, як ти, залишити тут, його порішать.

У перегрітому повітрі завис гучний гудок. Це ревів плавучий обоз, який готувався підняти якір.

Увесь ранок Одрі копала на Катца, але знайшла не більше за Ґаель. Психолога не існувало. Ні записів цивільного стану. Ні страхування. Ні водійських прав. Ні, тим паче, участі в Спілці медиків чи реєстрації в Національному переліку психологів. Коди, вписані в його рецепти, належали іншому лікареві.

— В Іль-де-Франс є кілька Еріків Катців, — уточнила флікиня, — але вони не мають жодного стосунку до медицини, якщо не рахувати терапевта на ім’я Мішель Катц, який помер 1991 року. Він працював у Парижі в 6-му окрузі.

— Родичів нема?

— Серед лікарів — нема. Твій чувак — самозванець. Я довідалася про цей тип шахрайства: трапляється частіше, ніж можна було б подумати.

Ґаель цілий рік лікувалася в ошуканця… Почувалася приниженою, майже зґвалтованою. Як жінка, яка сотні разів роздягалася перед несправжнім сліпим.

Домовилися про зустріч у кафе на вулиці Ніколо. Психолог скоро мав вийти на обід, і вони могли б простежити за ним — принаймні Одрі, адже за Ґаель досі ходили назирці її men in black.[58]

— Ти його заарештуєш?

— Йой, ціпочко, не так швидко. Спершу треба довести, що він справді працює як лікар і отримує з цього незаконний прибуток.

— Біля входу в під’їзд висить його табличка.

— Хочеш обвинуватити його в неправдивій рекламі?