Ось ваш вінець, леді - Джеймс Хедлі Чейз

— Ні, не сказав би. Це саме те, чого я хочу.

Вона похитала головою.

— Ніку, ти божевільний. Ти не хочеш одружуватися зі мною.

— Розумію, чому ти так кажеш. Ти думаєш, що я — такий самий, як інші. Та ти мене ще не знаєш.

— Ні, я тебе знаю. Річ не в тобі, а в мені. Що ти знаєш про мене? Як ти можеш...

Я лише усміхнувся на це.

— Я знаю, що ти — чудова, і хочу, аби ти була зі мною. Дбаймо одне про одного — і ми з тобою чудово ладнатимемо.

Вона міцно стиснула мої долоні.

— Ти справді одружишся зі мною? Ти одружишся зі мною?

— У чому річ, крихітко? — я не розумів, чому дівчина так поводиться. Можна було подумати, ніби вона боїться, що я передумаю. Для мене це було божевіллям, адже завжди думав, що у цій ситуації боятимусь саме я.

Раптом вона усміхнулася.

— Але ж ти мене ще навіть не цілував.

— Поцілую, якщо станеш моєю дружиною.

— Тоді поцілуй мене.

Отак воно і сталося.

А десь за годину потому ми вже були на першій стадії складання планів і роздумів про те, що робитимемо далі. І тут я зненацька згадав про Кеннеді. Мені в голові не вкладалося, чому ж не згадав про цього чолов'ягу раніше. Таж ось воно — рішення! Воно увесь цей час було на видноті, просто переді мною.

— Я маю одне місце, куди ми можемо поїхати. Ти страшенно тішитимешся, коли його побачиш.

— А де воно? — запитала Марді.

І я їй розповів. Вона сиділа на ліжку з широко розплющеними очима та не казала нічого, аж поки я не закінчив свою розповідь. А тоді похитала головою.

— Ні, Ніку, ми не можемо туди поїхати.

Я встав з ліжка й заговорив переконливим тоном:

— Ти ж іще навіть не знаєш, що то за місце. Зачекай-но, поки побачиш його на власні очі.

Марді виставила долоню вперед.

— Ні. Я серйозно. Просто зараз я не хочу бачитися ні з ким.

— Я й не прошу тебе ні з ким бачитися. Там нікого не буде. Кеннеді звідти поїде. Уся та місцина належатиме тільки нам.

Коли я це сказав, Марді розслабилася.

— Але ти мусиш бути певен, — мовила дівчина.

Після кількох безуспішних телефонних дзвінків я таки запопав полковника та розповів йому про свої плани. Кеннеді був славним дядьком і дуже тішився тому, що почув.

— Авжеж, — сказав він, — приїздіть. Я вже виїхав з будиночка, тож зараз він — ваш. Так, приїздіть. Я подбаю про все необхідне, а ви залишайтеся там стільки, скільки забажаєте.

Я сказав полковникові, яка він добра людина, однак той лише засміявся.

— Та то пусте, — відказав Кеннеді. — Насолоджуйтеся своїм медовим місяцем. Я радий, що ви знайшли собі дівчину; це саме те, чого ви так бажали.

Ми ще трохи обмінялися люб'язностями, а тоді я поклав слухавку і поглянув на Марді. Їй не треба було нічого переповідати, вона й так усе добре зрозуміла.

— Ну, хіба ж я тобі не казав?

Марді безпорадно розвела руками.

— Ох, якби ж то це здійснилося, — промовила дівчина, — як би я хотіла, щоби це здійснилося.

— Залишся тут, я поки вдягнуся, а тоді піду й зроблю все, аби це таки здійснилося, — сказав я їй. — Ми влаштуємо весілля, а потім поїдемо до нашого будиночка.

Марді сіла на ліжку.

— Я не хочу, аби ти мене залишав, — швидко проказала вона, і в її очах застиг переляк. — Тільки не зараз. Не залишай мене саму, Ніку.

Я поплескав її по руці.

— Гаразд. Зробімо так — я залагоджу все з допомогою Еккі. Тоді ми з тобою зможемо залишатися тут, а він зробить для нас усю роботу.

— Авжеж, отак і зроби, — зраділа дівчина, і переляк зник у її очах.

Я підійшов до телефону та зв'язався з Еккі. Мені подумалося, що ця новина його приголомшить. Так воно й сталося.

— Залишайся на місці й нічого не роби. Спершу я мушу побачити цю дівчину. Чуєш, заради бога, не роби нічого, поки я не приїду.

Повісивши слухавку, я всміхнувся до Марді й сказав:

— Мій друг вельми схвильований. Невдовзі він уже буде тут.

Марді вибралася з ліжка.

— Тікай-но звідси, Ніку, — сказала вона. — Я хочу вдягнутися.

Я поцілував Марді, тоді вийшов зі спальні та вдягнувся сам. Почувався просто пречудово. Мене сповнювала така радість, що здавалося, ніби зможу перескочити через Емпайр стейт білдінґ[47].

Щойно я встиг одягнутися, як до кімнати увірвався Еккі. Він застиг у проймі дверей, його мавпяче обличчя було вкрай схвильоване.

— Де вона? — запитав колега.

Я кивнув у бік дверей спальні.

— Невдовзі вийде. Вона саме вдягається.

— Послухай, Ніку, — мовив Еккі, підходячи до мене. — Що усе це значить? Ти ж не хочеш сказати, ніби з доброго дива й справді збираєшся одружитися?

Я штурхнув його в груди й відповів:

— Ще б пак, збираюся. І ти залагодиш для нас усе необхідне.

Еккі притишив голос.

— Вона тобі погрожує чи що?

— Що ти маєш на увазі... погрожує мені?

Еккі мав злодійкуватий вигляд.

— Ну, знаєш... ти, часом, не довів дівчину до біди?

— Послухай-но, паскудна ти мавпо, ми з Марді кохаємо одне одного отак, — я схрестив пальці. — І я одружуюся з нею тому, що це єдине, чого насправді прагну. Затямив?

Еккі повільно відійшов од мене.

— То ти хочеш сказати, що збираєшся взяти цю дівчину за дружину? — його голос звучав недовірливо.

— Авжеж.

— І ти хочеш, аби я тобі в цьому допоміг?

— Саме так.

— А нехай йому грець! Певно, ти геть здурів.

І тієї миті зі спальні вийшла Марді. Вона стала на порозі, й Еккі витріщився на неї, неначе на якесь видовище. А поглянути було на що. Зі своїми туманними очима та чарівливою усмішкою Марді мала щонаймиліший вигляд. В Еккі просто щелепа відвисла. Тоді він поглянув на мене, гмикнувши:

— Ну що ж...

— То як, тепер утямив, про що тобі казав? — запитав я.

Еккі скорботно похитав головою, а тоді підійшов до Марді.

— Маленька бідося,