Ось ваш вінець, леді - Джеймс Хедлі Чейз

Марді відвернулася від нього, а він лише знизав плечима, подався до дверей та вийшов з кімнати.

Непевною ходою Марді підійшла до мене.

— Розв'яжи мене, мила, — наполегливо попросив я. — Мені не до вподоби усе те, що він сказав.

Дівчина помучилася з вузлами та зрештою таки змогла мене розв'язати. Я встав і заходився розтирати зап'ястки.

До кімнати увійшов гладун, тримаючи в руці пістолета. Він кивнув головою у бік дверей.

— Ви можете забиратися, — коротко гарикнув. — Ну ж бо, геть звідси.

Ми спускалися темними сходами, і бандит йшов за нами. При вході до будинку стояв Ґас, тримаючи двері відчиненими. Я напружив м'язи, готовий вв'язатися у бійку, якщо ці двоє захочуть проблем, але вони просто простежили за тим, щоби ми залишили будівлю.

Ми з Марді вийшли на темну та холодну вулицю, і за нами захряснулись двері.

Я обернувся та поглянув на супутницю.

— Заради всього святого, — мовив до неї. — Що ти про це думаєш?

Марді затулила обличчя долонями, і я почув тихеньке схлипування. Дівчина намагалася стримати ридання, що підступали їй до горла. Я обіруч обійняв її та пригорнув до себе. Вона притислася до мене і поклала голову мені на груди.

— Усе гаразд, мила, — сказав я. — Ми залишили цю справу позаду... тепер усе буде гаразд.

Довкола було тихо, лиш удалині на маяку заревіла сирена та об причал несподівано розбилася прибійна хвиля, здійнята кораблем, що пропливав повз.

— Ходімо звідси, — мовив я. — Як для одного вечора, ми мали вже задосить прикрощів.

Спливло кілька хвилин, поки Марді вивільнилася з моїх обіймів, і стало шкода, що вона більше не пригортається до мене. Тож ми рушили вперед, подалі від цієї пітьми, на світло ліхтарів головної вулиці.

Розділ п'ятнадцятий

Я прокинувся вже після полудня і декілька хвилин ніяк не міг допетрати, де ж, у біса, перебуваю. Й аж тоді згадав усі події минулого вечора і, сумно посміхнувшись, сів на дивані.

Сонце вже добряче сяяло у вікна, а в сусідній кімнаті в моєму ліжку спала Марді. Я не мав на що нарікати. Тож я опустив ноги на підлогу та подався до ванної кімнати. Холодний душ привів мене до тями, і, поголившись, я почувавсь уже набагато краще.

Я накинув свій шовковий халат, пройшовся гребінцем по волоссю, а вже тоді прочинив двері та просунув голову до спальні, аби поглянути на Марді. Мені було видно лише невеличкий горбочок на ліжку, тож здогадався, що гостя ще досі спить. Було надзвичайно приємно думати, що ось вона, зовсім поруч, у моєму ліжку.

Я зателефонував униз і замовив подвійний сніданок, а чекаючи, закурив цигарку.

Черговий офіціант окинув мене допитливим поглядом, завозячи візок зі сніданками, а тоді швидко роззирнувся кімнатою. Я дав йому долар, і гарсон вишкірився в усмішці. Либонь, і він колись був молодий та, можливо, пам'ятав, як то — замовляти подвійний сніданок у квартиру, яку винаймає лише одна людина. Хай там як, а долар зробив свою справу, й офіціант забрався геть, навіть не кинувши жодного дотепу.

Я постукав у двері спальні. Після другої спроби Марді озвалася на стукіт. Просунувши голову в двері, заговорив до гості:

— Привіт, сонько. Хочеш попоїсти?

Марді виборсалася з-під ковдри та сіла, блимаючи на мене очима. Деякі жінки зранку схожі на кару божу. Але не Марді. Вона мала прегарний вигляд. Її зачіска перетворилася на суцільні кучері, а очі були великі та ліниві. Дівчина трішки потягнулася. Її долоньки ховались у довгих рукавах моєї піжами.

— Дай мені дві хвилини, — сказала Марді, — і я складу тобі компанію.

Вона вистрибнула з постелі, накинула на себе вовняний халат і почимчикувала до ванної кімнати. Я розвернув візочок зі сніданками та припаркував його коло ліжка. Тоді підняв жалюзі на одному з вікон, але решту залишив. Після довгої ночі яскраве сонячне світло надто вже ріже очі.

За п'ять хвилин Марді повернулась та усміхнулася до мене.

— Тобі добре спалося? — запитала вона, вмощуючись на ліжку.

— Пречудово, — відповів я, почуваючись трохи по-дурному. Здається, ніхто не запитував мене про таке, відколи я заробив свій перший долар і став жити самостійно. — А ти як, відпочила?

Марді намостила під спину подушки та сіла на ліжку, розстеливши халат на простирадлі.

— О, зараз я почуваюся прекрасно, — відповіла дівчина. — А вночі була така змучена, що думала, просто помру від тієї втоми.

Передавши їй до ліжка тацю зі сніданком, сказав:

— Радий, що у тій халепі ми були разом. Мені несила навіть думати про те, що було б, якби ти опинилася з тими двома бандитами наодинці.

Марді взяла з таці горнятко кави, не зводячи з мене очей.

— І я теж тому рада.

Відтак дівчина запитала:

— Хочеш поговорити про минулу ніч?

Я знизав плечима.

— А про що, власне, говорити?

— Думаєш, усе буде добре?

І знову я знизав плечима.

— Не знаю, — відповів гості. — Оце й сам ламав голову над таким питанням, але поки що не знайшов способу дошкулити Спенсерові. Зрештою, ми не маємо жодного доказу і, схоже, пошуки нічого нам не дадуть. Так чи інак, а вважаю, що нам краще облишити цю справу. А що ти про це думаєш?

Марді трохи спохмурніла.

— Боюся, аж так просто нам це не вдасться. Розумієш, ти багато чого не знаєш про всю цю справу, і мені страшно від того, що ти можеш виявитися вплутаним у неї набагато сильніше, ніж тобі здається.

Я закурив цигарку.

— То розкажи мені все, — сказав я, підводячись з ліжка, щоб узяти попільничку та передати Марді цигарку.

Вона розслаблено відкинулася на подушки.

— Усе це почалося не так давно, — заговорила Марді. — І, здається, я знаю, хто твоя загадкова леді.

Я стрепенувсь і випростався, сидячи на ліжку.

— Знаєш? — здивовано запитав дівчину.

Вона кивнула.

— Так. Я думаю, що це — Сара Спенсер, дружина Лу.

— Але ж як, заради усього святого, це може бути вона?

— Можливо, спершу це звучить дивно, а втім, вона підходить. Усе збігається, якщо знати усю цю історію зсередини. Розумієш, я була особистою