Українська література » » Ось ваш вінець, леді - Джеймс Хедлі Чейз

Ось ваш вінець, леді - Джеймс Хедлі Чейз

---
Читаємо онлайн Ось ваш вінець, леді - Джеймс Хедлі Чейз
справи, допоки не поїдемо звідси. Мила, мені дуже шкода, що тобі довелося з нею зіткнутися, та вона вже звідси пішла. Гадаю, ми її вже ніколи не побачимо.

Марді торкнулася долонею мого обличчя й промовила:

— Ох, як би я хотіла, щоби ти ніколи не починав розслідування цієї справи. Як би я хотіла...

— Ну ж бо, мила, — сказав я, беручи дівчину за руку, — коли б не це розслідування, то ми б не зустрілися. А зараз поїдемо туди, де нам буде добре разом і де ми зможемо забути про всю цю справу... от побачиш.

І, озираючись назад, я можу сказати, що це була чи не найдурніша фраза в моєму житті.

Розділ шістнадцятий

Проблеми почалися чотири дні по тому, як ми оселилися в лісовому будиночку. Ті чотири дні були найпрекраснішими в моєму житті. Уся та місцина належала тільки нам, і ми робили все, що хотіли. Ми одягалися так, як нам, заманеться, і їли, коли того забажали. Ми вставали, лише донесхочу належавшись у ліжку, і розважалися тим, що ловили рибу на волосінь, аж поки нам не набридало. Усе це було надто добре, аби тривати довго.

Перший передвісник біди з'явився з листоношею. Мені повернули три мої статті. Я не йняв віри власним очам. Просто сидів і витріщався на ті статті та час до часу поглядав на листки відмови[48], надруковані на машинці. Свого часу я отримував достатньо таких листків, аби знати, яким буде їхній зміст, навіть не читаючи тих багатослівних нісенітниць.

Марді вийшла з кухні, несучи тацю. Побачивши моє обличчя, вона застигла на місці, а тоді поставила тацю та підійшла до мене.

— Що сталося? — запитала дружина.

Я відповів, що не знаю. Сказав, що, певно, сталася якась помилка абощо.

— Але що саме сталося? — знову запитала Марді.

Я показав їй листки відмови. Вона стояла, читаючи їх, і в задумі її чоло вкрилося зморшками.

— Може, вони просто недостатньо добре написані? — врешті-решт припустила Марді.

Я сказав, що, можливо, справа була в цьому. Проте знав, що ні. Щось пішло не так, і це геть мені не подобалося. Я роками згодовував свої матеріали цим газетам, і вони радо хапали усе, що їм давав. Й отепер, не сказавши ані слова, вони дали мені відкоша.

— Послухай, мила, нам на якийсь час доведеться трохи зменшити свої витрати. Я розраховував, що ці матеріали забезпечать нас на кілька тижнів.

Марді серйозно подивилася на мене.

— Хочеш сказати, що у тебе закінчуються гроші?

Я знизав плечима.

— Ну, власне, так... Гадаю, десь так воно і є.

— І це все? Ти впевнений, що це все?

І цього вже було цілком достатньо, однак я не хотів тривожити Марді.

— Авжеж, це все... просто невдовзі грошей буде обмаль.

Марді обвила мене рукою за плечі.

— Ми дамо собі раду, — сказала вона. — Не хвилюйся. Нам не потрібно багато грошей.

Після сніданку я подався до кабінету та добре все обдумав. Перевіривши свій банківський депозит, виявив, що грошей на ньому набагато менше, ніж собі уявляв. Це мене схвилювало. Тоді я замовив міжміський дзвінок до одного з редакторів.

Урешті-решт з ним таки вдалося зв'язатися.

— Ідо чого була та вигадка з поверненням моїх матеріалів? — промовив я у слухавку.

— Що ти маєш на увазі? — коротко й доволі грубо озвався він.

— Послухай, Джонсоне, зі мною так не можна. Я виконав чимало роботи для вашої редакції. Якщо вам не сподобалася та стаття, то чому було просто не написати мені, що з нею щось не так?

— Вибачай, Мейсоне, та ми більше не потребуємо твоїх статей. Ми шукаємо нових талантів.

— От лише не треба розказувати цю казочку про сірого бичка, — парирував я. — Ми ж з тобою завжди добре ладнали, друже. То чом би не сказати мені все, як є? Я витримаю.

— Тоді приїзди до міста та пообідаймо разом, — дуже тихо пролунав його голос у слухавці.

— Так і зроблю, — відповів я та закінчив розмову.

Опісля пішов шукати Марді. Вона була на веранді, прикрашала її квітами.

— Я збираюся до міста, — повідомив дружину. — Це стосується тих статей. Маю зустрітися з редактором і все з ним обговорити.

— Можна мені поїхати з тобою? — попросила вона. — Я маю на увазі, чи можна поїхати з тобою до міста та походити крамницями, поки ти будеш зайнятий?

Я похитав головою.

— Не зараз, моя мила. Хочу, аби ти ще якийсь час побула подалі від сторонніх очей. Та я і не надовго, скоро повернусь.

— Я приготую тобі смачну вечерю, — сказала Марді.

Я бачив, що їй не хочеться залишатися на самоті, проте дружина не збиралася нічого ускладнювати. Обійнявши її, запитав:

— Привезти тобі щось з міста?

Марді похитала головою.

— Ми мусимо заощаджувати гроші.

Я засміявся.

— На часі все не так уже й кепсько.

— Наразі... не «на часі»[49].

— Як скажете, пані вчителько.

Марді стривожено поглянула на мене.

— Я до тебе не присікуюсь, хіба ні?

Я вишкірився в усмішці.

— Авжеж-таки, присікуєшся... цілісінький день і більшу частину ночі.

До міста я дістався близько дванадцятої години. Після спокою та тиші рибальського будиночка усе тут здавалося геть неправильним. Згаявши трохи часу в барі за випивкою, я під'їхав до будівлі «Глоуб».

Джонсон чекав мене надворі. Це видалося дивним, однак я нічого не сказав. Те, як хутко він заштовхав мене до таксі, навело на думку, що Джонсон тривожиться, аби ніхто не побачив його у моєму товаристві.

— Добряче ж ти мене здивував, — сказав я.

Джонсон нервово бгав пальцями свою краватку.

— Так, мені дуже шкода, що так сталося, — промовив він.

— Гаразд. Нумо, випиймо десь і поговорімо про все. Розкажи-но мені, як у тебе справи?

Він трохи знизав плечима.

— О, та потроху.

— А як дружина?

— У неї все добре.

По тих словах ми цілий квартал сиділи мовчки. Я почав нервуватися. Ми заїхали подалі від головної вулиці, вийшли з таксі коло тихого ресторану, де навряд чи було багато відвідувачів, і піднялися сходами.

Коли ми всілися за столиком та вихилили кілька трунків, я вирішив, що саме час Джонсонові перейти до справи.

— Ну, то що це

Відгуки про книгу Ось ваш вінець, леді - Джеймс Хедлі Чейз (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: