Молодий місяць - Стефані Маєр
Вказівним пальцем вільної руки він провів довгу лінію по сріблястому півмісяцю, який ледве виднівся на блідій шкірі. Я насупилася.
— Ти справді гадаєш, що я пам’ятаю, звідки всі мої шрами?
Я очікувала, що мене затопить потік спогадів — наче зірве дамбу. Але, як завжди, в присутності Джейкоба цього не трапилося.
— Він холодний, — сказав Джейк, легенько натиснувши на те місце, де мене вкусив Джеймс.
Саме в цей момент із туалету вийшов Майк, його обличчя було бліде й зарошене потом. Він мав жахливий вигляд.
— Ой, Майку, — вигукнула я.
— Не заперечуєш проти того, щоб поїхати звідси вже зараз? — прошепотів він.
— Звісно, що ні.
Я вивільнила руку й пішла допомогти Майку. Здавалося, він от-от звалиться з ніг.
— Що? Виявилося, що фільм застрашний для тебе? — запитав Джейкоб грубо.
Майк злісно зиркнув на нього.
— Власне, я не дивився фільм, — пробурмотів він. — Мені стало погано ще перед тим, як погасло світло.
— Чому ти нічого не сказав? — мовила я, коли ми рушили до виходу.
— Я гадав, усе минеться, — відповів він.
— Одну секундочку, — сказав Джейкоб, коли ми підійшли до дверей. Він швидко вернувся до прилавка з попкорном.
— Можете дати мені порожнє відерце для попкорну? — запитав він у дів чини за прилавком. Вона глянула на Майка й одразу ж кинула Джейкобу порожнє відерце.
— Тільки виведіть його звідси, будь ласка, — заблагала вона. Мабуть, у разі чого саме їй доведеться мити підлогу.
Я вивела Майка на прохолодне вологе повітря. Він глибоко вдихнув. Джейкоб наздогнав нас. Він допоміг мені всадовити Майка на заднє сидіння машини й із серйозним видом подав йому порожнє відерце.
— Будь ласка.
Це все, що він сказав.
Ми опустили вікно, щоб впустити в машину прохолодне нічне повітря, сподіваючись, що це допоможе Майку. Я обхопила ноги руками, щоб зберегти тепло.
— Знову змерзла? — запитав мене Джейкоб й обняв однією рукою, перш ніж я встигла відповісти.
— А ти ні?
Він похитав головою.
— Мабуть, у тебе гарячка, — пробурмотіла я. Було холодно. Я торкнулася пýчками його чола — воно просто пашіло.
— Ой, Джейку, ти гориш!
— Я почуваюся чудово, — знизав він плечима. — Я цілком здоровий.
Я насупилася й діткнулася його чола знову. Шкіра палала під моїми пальцями.
— Твої руки мов лід, — пожалівся він.
— Може, справа в мені, — погодилась я.
Майк застогнав і виблював у відерце. Я скривилася, сподіваючись, що мій власний шлунок витримає цей звук і запах. Джейкоб тривожно озирнувся через плече, щоб переконатися, що його машина не забруднилася.
Дорога назад здавалася довшою.
Джейкоб мовчав і про щось думав. Він продовжував обнімати мене, й мені було так жарко, що холодний вітерець приносив задоволення.
Я дивилася у вікно, і мене переповнювало почуття вини.
Навіщо тільки я заохочую Джейкоба? Кляте самолюбство. Дарма, що я намагалася чітко вказати свою позицію. Якщо Джейк відчув бодай якусь надію на те, що це може перерости в щось більше, ніж просто дружба, то значить, я висловилася недостатньо ясно.
Як мені пояснити, щоб він утямив? Я просто оболонка, порожня всередині. Немов пустий будинок, не придатний для життя, — протягом довгих місяців я була наче нежива. Зараз мені стало трохи ліпше. Вітальня тепер у кращому стані. Але це все — тільки невеликий шматочок. А Джейк заслуговує на більше — більше, ніж однокімнатне напівзруйноване приміщення. Ніякі намагання з його боку не зможуть повернути мене у нормальний стан.
Проте я знала, що незважаючи ні на що, я не зможу його прогнати. Я потребувала його, просто егоїстично потребувала його присутності. Можливо, я зумію висловитися чітко, так щоб він зрозумів: не варто до мене залицятися. На саму лише думку про це я затремтіла, й Джейкоб міцніше мене пригорнув.
Я відвезла Майка додому на його «шевроле», Джейкоб їхав за нами, щоб потім забрати мене додому. Усю дорогу назад Джейкоб мовчав. Може, він думав про те саме, що і я? Може, він передумав?
— Я б зайшов, адже ще зовсім рано, — сказав він, зупинившись біля мого пікапа. — Але, мабуть, ти мала рацію стосовно гарячки. Мені погано. Я почуваюся якось… якось дивно.
— Ні, невже й ти також? Хочеш, я відвезу тебе додому?
— Ні, — відповів він і нахмурився. — Я не те щоб хворий. Просто… щось не так. Якщо мені також стане недобре, то я зупинюся.
— Подзвониш, тільки-но доберешся додому? — запитала я з тривогою в голосі.
— Звісно, — він спохмурнів. Він дивився в темряву й кусав нижню губу.
Я відчинила дверцята, щоб вийти з машини, але він легенько схопив мене за зап’ястя. Я знову відчула, наскільки його шкіра була тепліша за мою.
— Що таке, Джейку? — запитала я.
— Я хочу щось сказати тобі, Белло… Мабуть, це прозвучить банально.
Я зітхнула. Звісно, це буде продовженням нашої розмови в кінотеатрі.
— Слухаю.
— Я знаю, що ти дуже нещасна. І можливо, це тобі не допоможе, але я хочу, щоб ти знала — я завжди поруч. Я ніколи не покину тебе — обіцяю, ти завжди можеш на мене розраховувати. Ого, це й справді звучить банально. Але ти знаєш, що це правда, еге ж? Що я ніколи-ніколи тебе не підведу?
— Так, Джейку. Я знаю. Я завжди розраховую на тебе, навіть більше, ніж тобі здається.
Усмішка осяяла його обличчя, як вечірнє сонце змушує палати небо, і мені закортіло вирвати собі язика. Я не сказала жодного слова неправди, а слід було. Адже правда тільки завдасть Джейкові болю. Тоді я підведу його.
Його обличчя стало якесь дивне.
— Я й справді гадаю, що мені краще поїхати додому, — сказав він.
Я швидко вийшла з машини.
— Подзвони мені! — гукнула я, коли він рушив із місця.
Я дивилася йому вслід. Здається, з керуванням машиною він справлявся. Коли він зник за поворотом, я дивилася на порожню дорогу, відчуваючи якусь слабкість, хоч на це й не було жодної фізичної причини.
Як я хотіла, щоб Джейкоб Блек був моїм братом, моєю кров’ю й плоттю, щоб я мала законне право на спілкування з ним і щоб мене не гнітило відчуття провини, як от зараз! Бог свідок, я ніколи не хотіла використовувати Джейкоба, але я не могла інакше пояснити почуття вини, як тим, що справді його використала.
Ба більше, я ніколи не хотіла його любити. Єдине, що я знала напевне, — відчувала всім своїм єством, до мозку кісток, від вершечка голови до кінчиків пальців ніг,
