Молодий місяць - Стефані Маєр

— Що таке? — прошепотіла я.

— Нічого! — шепнув він у відповідь. — Із того хлопця кров б’є фонтаном на двадцять футів. Як ти можеш дивитися такі дурниці?

Він знову засміявся, коли другого чоловіка пришпилило до бетонної стіни флагштоком.

Після цього я справді почала дивитися кіно, сміючись разом із ним, адже фільм ставав дедалі примітивнішим. Як я могла намагатися встановити межі в наших стосунках із Джейком, коли мені так подобалося проводити з ним час?

Джейкоб та Майк зайняли підлокітники обабіч мене. Їхні руки лежали незворушно і якось неприродно долонями вверх. Немов сталеві капкани, відкриті й напоготові. Джейкоб мав звичку брати мене за руку, тільки-но випадала нагода, але це може мати зовсім інший підтекст тут, у темному кінозалі, коли Майк за нами спостерігає, — і я впевнена, Джейкоб це розуміє. Я не знаю, чи у Майка було те саме на думці, але його рука лежала точно так само, як долоня Джейкоба.

Я схрестила руки на грудях, сподіваючись, що скоро їхні руки затерпнуть.

Майк здався першим. Десь посередині фільму він забрав долоню і схилив голову на руки. Спочатку я подумала, що так він відреагував на щось, побачене на екрані, але він застогнав.

— Майку, з тобою все гаразд? — прошепотіла я.

Пара, що сиділа попереду, обернулася до нас, коли він знову застогнав.

— Ні, — сказав він, задихаючись. — Мені недобре.

В світлі екрана я побачила краплі поту на його обличчі. Майк знову застогнав і рушив до дверей. Я підвелася й пішла за ним, Джейкоб зробив те саме.

— Ні, залишайся, — прошепотіла я. — Я тільки переконаюся, що з ним усе гаразд.

Джейкоб усе одно не зупинився.

— Не треба. Додивляйся фільм до кінця, — сказала я, коли він рушив за мною по проходу.

— Все нормально. Я небагато втрачаю, Белло. Фільм — справжній відстій, — голос його знову звучав гучно, адже ми вийшли з кінозалу.

В коридорі Майка не було, і тоді я й справді зраділа, що Джейкоб вийшов зі мною — він зазирнув у чоловічий туалет, щоб перевірити, чи Майк там.

За кілька секунд Джейкоб повернувся.

— О, він там, із ним усе гаразд, — сказав він, закотивши очі. — Теж мені фрукт. Тобі варто пошукати когось із сильнішими нервами й міцнішим шлунком. Когось, хто сміється, бачачи кров, а не біжить у туалет.

— Я пильнуватиму, щоб не проґавити такого.

В коридорі ми були самі. В обох кінозалах ішли сеанси, й тут було порожньо — достатньо тихо, щоб ми почули, як тріскає попкорн за прилавком у вестибюлі.

Джейкоб сів на оббиту вельветом лавочку біля стіни й указав на місце поруч.

— Судячи зі звуків, він там надовго, — сказав він, випроставши свої довгі ноги, й приготувався чекати.

Я зітхнула й приєдналася до нього. Здавалося, він планував стерти між нами границі. Щойно я сіла поруч, він підняв руку, щоб обняти мене за плечі.

— Джейку, — запротестувала я, викрутившись із його обіймів. Він опустив руку, здається, його зовсім не образила моя відмова. Він потягнувся й міцно взяв мене за руку, схопивши другою рукою за зап’ястя, коли я намагалася викрутитися. Звідки в ньому скільки самовпевненості?

— Белло, зажди хвилинку, — сказав він тихо. — Скажи мені дещо.

Я скривилася. Я цього не хотіла. Ані тепер, ані ніколи. Зараз у моєму житті не було нічого важливішого, ніж Джейкоб Блек. Та здається, він збирається все зруйнувати.

— Що? — пробурмотіла я тихо.

— Я тобі подобаюся, правда?

— Ти сам знаєш, що так.

— Більше, ніж той клоун, якого зараз вивертає отам? — він тицьнув на двері туалету.

— Так, — зітхнула я.

— Більше, ніж інші хлопці, яких ти знаєш? Він був такий спокійний, врівноважений — так наче моя відповідь не мала ніякого значення або він уже знав її наперед.

— Більше, ніж дівчата також, — вимовила я.

— І тільки, — сказав він, і це було не запитання. Проте було важко відповісти, вичавити з себе бодай слово. Чи образить це його? Чи уникатиме він мене? Як я це перенесу?

— Так, — прошепотіла я. Він усміхнувся.

— А знаєш, усе гаразд. Поки я подобаюся тобі більше, ніж інші. І ти вважаєш мене ніби привабливим. Я збираюся бути надзвичайно наполегливим.

— Але я не змінюся, — сказала я, і хоча я намагалася, щоб мій голос звучав нормально, в ньому відчувалися нотки суму.

Джейк замислився і більше не піддражнював мене.

— Це все ще той, інший, правда?

Я зіщулилася. Аж дивно, як тонко він усе відчував. Джейк навіть не назвав його імені — все так само, як із музикою в машині. Джейк знав про мене те, чого я ніколи про себе не розповідала.

— Ти нічого не мусиш говорити, — сказав він мені. Я вдячно кивнула.

— Але не злись на мене через мою нав’язливість, гаразд? — Джейкоб поплескав мене по руці. — Тому що я не збираюся здаватися. У мене багато часу.

Я зітхнула.

— Не варто марнувати його на мене, — мовила я, хоча насправді мені хотілося саме цього — щоб Джейк був біля мене. А особливо якщо він готовий прийняти мене такою, якою я є, — зіпсований товар, так би мовити.

— Саме так я і збираюся робити до тих пір, поки ти хотітимеш бути біля мене.

— Не можу уявити, що колись я не захочу бути біля тебе, — сказала я, і це була щира правда.

Джейкоб радісно всміхнувся.

— З цим я зможу жити.

— Але не чекай більшого, — попередила я його, намагаючись вивільнити свою руку. Він міцно тримав її.

— Насправді тебе це не так уже й дратує, правда? — вимогливо запитав він, стискаючи мої пальці.

— Ні, — зітхнула я. Насправді мені було добре. Його рука була набагато теплішою за мою, а останнім часом я постійно мерзла.

— І тебе зовсім не хвилює, що думає отой, — Джейкоб тицьнув пальцем у бік туалету.

— Гадаю, що ні.

— Тоді в чому проблема?

— Проблема в тому, — сказала я, — що для мене це означає зовсім не те, що для тебе.

— Що ж, — він міцніше стиснув мою руку. — Це моя проблема, чи не так?

— Прекрасно, — пробурмотіла я. — Тоді не забувай про це.

— Не забуду. Чека з гранати вже витягнута, й вона в моїй руці, еге ж? — він штовхнув мене в бік.

Я закотила очі. Я подумала: якщо він хоче звернути все на жарт, то має на це повне право.

Він тихо сміявся, а його рожевий палець малював щось на моїй руці.