Привид - Ю. Несбе

очах хлопця, щоби помітити ту боротьбу, яка точилася в його тілі й мозку, він фізично відчував оту роз’їдаючу спрагу, що безперервно гризла хлопця. А коли з’являється ця спрага, то вже не залишається нічого — ані моралі, ані любові, ані поваги до інших людей — лише одна пульсуюча думка про те, щоби «застирчати», піймати кайф і розслабитися. Одного разу в житті Харрі був на межі того, щоби погодитися на укол героїну, але випадковий секундний спалах ясності думки змусив його відмовитися. Можливо, то було усвідомлення того, що героїну вдасться зробити з ним те, що не вдалося алкоголю: убити його. А може, то була дівчина, котра розповіла йому, як підсіла на героїн з першого ж уколу, бо ніщо, ніщо з того, що вона пробувала чи уявляла собі раніше, не могло зрівнятися з отриманим кайфом. Можливо, його зупинив спогад про одного приятеля, який здався до реабілітаційного центру для того, щоби відновити рівень сприйняття героїну до початкового, нульового, бо сподівався, що укол, який він зробить після такої «реабілітації», буде так само солодко-неповторним, як і найперший. Той самий приятель розповідав, що коли побачив слід від вакцинації на стегні свого тримісячного сина, то аж розплакався, бо це викликало в нього настільки сильне бажання одурманитися, що він заради того дурману ладен був пожертвувати всім на світі і чкурнути прямо з клініки до Плати, де продається наркота.

— Давай домовимося, — запропонував Харрі, чуючи, як його голос став схвильовано-хрипким. — Я принесу тобі те, що ти просиш, а ти розкажеш мені те, що знаєш.

— Чудово! — вигукнув Олег, і Харрі побачив, як розширилися його зіниці. Він десь читав, що у героїнщиків частина мозку активується ще до того, як сам наркотик потрапляє у кров, і вони починають ловити кайф, перш ніж шприц увійде у вену. Харрі усвідомлював, що з ним розмовляла саме ота частина Олегового мозку, що іншої відповіді окрім «Чудово!» і бути не могло — правда це чи ні.

— Але я не хочу купувати його на вулиці, — продовжив Харрі. — Ти маєш віолін у своїй схованці?

Здавалося, Олег на мить завагався.

— У моїй схованці ти вже був.

Харрі пригадав, що то неправда, наче для героїнщика немає нічого святого. Є — заначка, тобто схованка.

— Та годі тобі, Олеже! Ти ж не зберігаєш свою наркоту там, куди мають доступ інші наркомани. Де твоя друга схованка, твій стратегічний резерв?

— Я маю лише одну.

— Я нічого не збираюся у тебе красти.

— Кажу тобі, я не маю другої заначки!

Харрі відчував, що хлопець бреше. Але це було неважливо, бо, здогадно, віоліну в тій схованці він не мав.

— Я прийду завтра, — сказав Харрі, підводячись і стукаючи в двері. Але ніхто не підійшов. Насамкінець він повернув ручку — і двері розчинилися. Явно не тюрма суворого режиму.

Харрі повертався так, як і прийшов. У коридорі не було нікого. Не було нікого і в загальній кімнаті. Харрі помітив, що хліб і досі лежав на місці, але ніж уже прибрали. Підійшовши до дверей, що вели з блока до галереї, він з подивом виявив, що вони також незамкнені.

Замкнені двері він знайшов лише на пункті пропуску. Він вказав на цей факт черговій за склом, і та здивовано підняла брову й поглянула на монітори над її головою.

— Все одно далі, ніж ці двері, ніхто не вийде, — сказала вона.

— Окрім мене, сподіваюся.

— Що?

— Та так, нічого.

Харрі пройшов майже сто метрів через парк до Грьонландслейрет, коли здогадка вдарила його як блискавка. Порожні кімнати, розчинені двері, ніж для нарізки хліба. Він закляк як вкопаний. Його серце затіпалося так швидко, що йому до горла підступила нудота. Харрі відчув, як затьохкала пташка. Відчув запах трави. А потім обернувся і рвонув назад до в’язниці. Відчув, як у роті в нього пересохло від страху, а серце продовжувало накачувати адреналіном його тіло.

14

Віолін гепнувся на Осло, наче довбаний астероїд. Олег пояснив мені різницю між метеоритом, метеороїдом та іншою гидотою, яка може торохнути кожного з нас по голові у будь-який момент. А це був астероїд — велетенська й страшна каменюка, здатна гепнути землю так, що від неї лише мокре місце залишиться…Ну, ви розумієте, про що я. Татку, не смійся. Ми стояли й продавали восьмушки, четвертинки, цілі грами і навіть п’ять грамів за один раз з ранку до ночі. Центр міста догори ногами перевернуло. А потім ми знову підняли ціну. Та черги від цього не скоротилися, а навпаки — тільки подовшали. А ми знову підняли ціну. Та черги не покоротшали. Тож ми знову підняли ціну. І тоді розверзлося пекло.

Банда косовських албанців пограбувала нашу групу за спорудою Фондової біржі. Там два брати-естонці працювали без вартового, і на них напали албанці з бейсбольними битами та кастетами. Гроші та наркоту забрали, а ноги — попереламували. Через дві доби на вулиці Прінсенс-гата вчинила напад банда в’єтнамців — якраз за десять хвилин до того, як Андрій з Петром мали забрати денну виручку. Вони напали на людину з наркотою у підворітті, а людина з грошима та вартовий-розвідник їх вчасно не помітили. Схоже, питання постало таким чином: «Що далі?»

Відповідь на це запитання з’явилася два дні по тому.

Мешканці Осло, які рано-вранці прямували на роботу, помітили вузькоокого, що висів униз головою з мосту Саннер. Згодом під’їхала поліція.

Той вузькоокий був одягнений, наче псих з дурки — в гамівній сорочці, а в роті у нього стирчав кляп. Вірьовка, на якій він висів, прив’язаний за кісточки, була якраз достатньо довгою, щоби він не міг тримати голову над водою. Принаймні, після того, коли в нього забракне сили напружувати м’язи живота.

Того ж вечора Андрій видав нам з Олегом стрілялку. То була російська стрілялка, бо Андрій мав довіру лише до російського. Він палив чорні російські цигарки, користувався російським мобільним телефоном (їй-богу, татку, не брешу: така собі розкішна модель з африканської акації, але, напевне, водонепроникна, а коли той телефон був вимкнений, то сигнали не посилав, тому поліцаї не могли його вирахувати) і нерозв’язні проблеми розв’язував за допомогою російських пістолетів. Андрій сказав, що назва моделі того пістолета — «Одеса», яка була дешевим різновидом «Стєчкіна». Наче ми у цьому щось микитили. Виявилося, що ота довбана «Одеса» здатна стріляти чергами. До її обойми влазило двадцять патронів типу «Макаров» калібру дев’ять на вісімнадцять міліметрів, якими користувалися Андрій з Петром та декотрі інші. Нам