Привид - Ю. Несбе

— Вивчати право, — сказала Ірен. — Олег має гарні оцінки. — І вона посміхнулася так, як посміхалася тоді, коли думала, що сказала якусь дурню, але її зазвичай бліді щоки аж почервоніли й розпашілися від задоволення.

Значить, вони тишком-нишком знюхалися за моєю спиною! Як же я примудрився цього не помітити?

— Що ж, право так право, — сказав я, розкриваючи пакет, в якому й досі було більше грама. — Збираєтеся стати великими поліцейськими чинами?

Жоден з них не відповів.

Я знайшов ложку, якою їв пластівці, і витер її об штани.

— Що ти хочеш? — спитав Олег.

— Треба відзначити ваше рішення, — кажу я, насипаючи порошок у ложку. — До того ж, нам слід випробувати продукт на собі, перш ніж запропонувати його дідку.

— Значить, тоді все нормально? — спитала Ірен з полегшенням у голосі. — Ми продовжуватимемо працювати, як і раніше?

— Звісно, моя люба, — відповів я, підносячи запальничку під ложку. — Це тобі, Ірен.

— Мені? Але ж я…

— Заради мене, сестричко. — Я поглянув на неї і посміхнувся. Посміхнувся тією посмішкою, від якої вона не мала протиотрути. І вона це знала. — Бо мені нудно ловити кайф на самоті.

Порошок розплавився у ложці і забулькав. Вати я не мав і тому спочатку хотів пропустити його крізь відламаний цигарковий фільтр. Але та рідина виглядала такою чистою. Біла однорідна речовина. Тому я не став її фільтрувати, а дав охолонути дві-три секунди, а потім набрав у шприц.

— Густо… — почав був Олег.

— Треба бути обережним і не передозувати, тут на трьох вистачить. Тебе також запрошено на бенкет, друже мій. Чи, може, ти боїшся і будеш тільки дивитися?

Мені не треба було чекати його відповіді. Бо я надто добре його знав. Чистий серцем, засліплений коханням і вбраний в той самий броньований костюм хоробрості, яка колись змусила його стрибнути з п’ятнадцятиметрової щогли у фіорд.

— Гаразд, — сказав Олег і почав закочувати рукав. — Я приєднуюся.

Цей броньований костюм потягне його на глибину і втопить там, мов щура.

Я прокинувся від гепання у двері. Моя голова гула, мов заводський цех, і я не наважувався бодай одне око розплющити. Крізь щілини в дошках, якими були забиті вікна й рами проникало світло. Ірен лежала на своєму матраці, а з-поміж підсилювальної апаратури стирчали білі Олегові кросівки «Пума». Я почув, що той, хто гепав у двері, почав довбати їх ногами.

Я підвівся й подибав до дверей, намагаючись пригадати хоч що-небудь про групу, яка тут репетирувала, і про її музичну апаратуру, яку колись хотів тишком-нишком продати. Я прочинив двері лише на вузеньку щілину і відразу ж інстинктивно підставив ногу, але це не допомогло. Від сильного удару я полетів назад до кімнати й гепнувся на барабани. Відсунувши цимбали та малий барабан, я побачив перед собою мармизу Штайна — мого дорогенького прийомного братика.

«Дорогенький» можна пропустити. То я так, зопалу.

Він став вищим та кремезнішим, але ота «спецназівська» коротка стрижка та сповнені ненависті непорушні очі залишилися такими ж, як і були. Я побачив, як він розкрив рота і щось сказав, але голова у мене й досі гуділа від удару об цимбали. Коли Штайн підступив ближче, я автоматично закрив обличчя руками. Але він кинувся повз мене до Ірен, яка лежала на матраці. Коли він смикнув її за руку і підняв на ноги, вона верескнула від болю.

Міцно тримаючи її однією рукою, другою він зібрав у рюкзак її нечисленні пожитки. Коли ж Штайн потягнув сестру до дверей, вона стала пручатися.

— Штайне… — почав був я.

Він зупинився на порозі і запитально поглянув на мене, але я не мав чого додати.

— Ти й так накоїв чимало лиха для нашої родини, — сказав він.

Немов отой грьобаний Брюс Лі, Штайн махнув ногою й ударом п’ятки зачинив за собою двері. В кімнаті аж загуло. Олег вистромив голову з-поміж підсилювачів і щось сказав, але у мене й досі в голові гуло, а у вухах дзвеніло.

Я стояв спиною до каміна і відчував, як його тепло поколює мою шкіру. Його вогонь та огидна антикварна лампа на столі були єдиними джерелами світла в кімнаті. Дідок сидів у шкіряному кріслі й уважно роздивлявся чоловіка, якого ми привезли з собою в лімузині зі Скіппергати. На ньому й досі була ота всепогодна куртка. За чоловіком стояв Андрій, знімаючи пов’язку з його очей.

— Отже, — почав дідок, — це ти постачаєш товар, про який я так багато чув.

— Так, — підтвердив незнайомець, мружачись і начіпляючи на носа свої окуляри.

— Звідки він надходить?

— Я тут для того, щоби продавати, а не інформацію постачати.

Старий потер підборіддя великим та вказівним пальцями.

— У такому разі мені нецікаво. Коли користуються чиєюсь вкраденою власністю, то в нашій грі це завжди спричиняється до появи трупів. А трупи — це морока і шкода для бізнесу.

— Це — не вкрадена власність.

— Мушу висловити припущення, що я маю досить повну інформацію про канали постачання, а цей товар ніхто раніше не бачив. Тому я повторюю: я не куплю нічого, допоки не матиму гарантій, що це не вдарить по мені бумерангом.

— Я дозволив привезти себе сюди із зав’язаними очима тому, що розумію вашу потребу виявляти обачність. Сподіваюся з вашого боку на таке ж саме розуміння.

Від тепла, яке випромінював камін, його окуляри спітніли, але він все одно їх не знімав. Андрій та Петро обшукали його в лімузині, а я обшукав його очі, мову рухів, голос та руки. І не знайшов нічого, окрім самотності. Не було у нього ніякої товстої огидної подруги — тільки він сам та його фантастична наркота.

— Наскільки я розумію, ви можете бути й полісменом, — сказав дідок.

— З оцим? — спитав чоловік, показуючи на свої ноги.

— Якщо ви ввозите товар, то чому ж я про вас і досі нічого не чув?

— Бо я — новачок. Я не маю досьє, і мене ніхто не знає, ані поліція, ані люди з вашого бізнесу. Я маю так звану респектабельну професію і досі жив нормальним життям. — Він скорчив обережну гримасу, яка мала б, на його думку, виглядати як посмішка. — Можна навіть сказати — ненормально нормальним життям.

— Гм. — Старий знову потер своє підборіддя. А потім схопив мене за руку, підтягнув до свого крісла і поставив поруч із собою так, щоби я дивився на незнайомця.

— Що скажеш, Густо? Я гадаю, що він сам виробляє цей продукт. Як ти гадаєш?

Я ненадовго замислився.

— Можливо, — відповів я.

— Знаєш,