Грішна - Тесс Геррітсен

Науковиця взяла інший набір фотографій.

— Так, — промовила тихо, повільно гортаючи їх. — Це цілком може бути…

Мора перевела погляд на ряд черепів на полиці й спитала себе, як може Коулі працювати в цьому кабінеті під пильними поглядами порожніх очниць. Згадала власний кабінет із кімнатними рослинами й зображеннями квітів — ніщо на стінах не нагадувало про смерть.

Однак Коулі вирішила оточити себе нагадуванням про власну смертність. Будучи професором історії медицини, вона була лікарем, так само як істориком, жінкою, яка могла прочитати історію цілого життя в кістках мертвих. Дивлячись на черепи на полиці, вона могла в кожному з них бачити особисту історію болю. Старий шрам, чи вибитий зуб мудрості, чи уражену пухлиною щелепу. Ще довго після того, як зникне плоть, кістки продовжують оповідати історії. І, судячи з численних знімків докторки Коулі на розкопках у різних куточках світу, вона десятиліттями шукала ці історії.

Жінка підвела очі від чергової фотографії роз’їденої шкіри.

— Деякі виразки справді схожі на псоріаз. Я розумію, чому ви розглядали цей варіант. Можуть бути й лейкозними інфільтратами. Але ми говоримо про видатного хамелеона, що може прикидатися багато чим. Припускаю, ви зробили біопсію шкіри?

— Так, включно з фарбуванням на кислотостійкі бацили.

— І?

— Я нічого не побачила.

Коулі знизала плечима.

— Вона могла лікуватися. У такому разі біопсія не покаже присутності бацил.

— Саме тому я й прийшла до вас. Без активної стадії хвороби, без бацил я не знаю, як поставити діагноз.

— Покажіть мені рентген.

Мора передала їй великий конверт зі знімками. Докторка Коулі понесла їх до негатоскопа на стіні. У цьому кабінеті, захаращеному артефактами минулого — черепами, старими книжками, фотографіями за кілька десятиліть, він здавався разюче сучасним. Коулі погортала знімки, нарешті обрала один і закріпила.

Це був фронтальний знімок черепа. За спотвореними м’якими тканинами лишилися неторкнуті кістки, вони сяяли на чорному тлі, мов голова самої смерті. Коулі роздивилася знімок, тоді зняла його й повісила бокову проекцію.

— О, ось і воно, — пробуркотіла.

— Що?

— Бачите? Там, де має бути передня частина перетинки? — Коулі провела пальцем там, де мав би бути схил носа. — Це прогресуюча атрофія кістки. Насправді носової перетинки майже нема.

Вона підійшла до шафи з черепами, взяла один.

— Ось, покажу вам приклад. Цей конкретний череп відкопали в середньовічному похованні в Данії. Він лежав у віддаленому місці, за межами подвір’я церкви. Бачите, тут запалення знищило стільки кісткової тканини, що там, де мав би бути ніс, лишився величезний отвір. Якщо випарити м’які тканини з вашої жертви, — вона показала на рентген, — її череп мав би приблизно такий вигляд.

— Це не посмертне пошкодження? Чи не міг убивця зруйнувати носову перетинку, коли зрізав обличчя?

— Це не дало б таких серйозних ран, які я бачу на знімку. І є ще дещо. — Докторка Коулі поклала череп і показала на плівку. — Маєте атрофію й рецесію кістки верхньої щелепи, такі серйозні, що верхні передні зуби мали ослабнути й випасти.

— Я припустила, що це через брак стоматологічного догляду.

— Це теж могло вплинути. Але не тільки. Це значно більше за серйозну хворобу ясен. — Вона подивилася на Мору. — Зробили знімки в інших проекціях, як я пропонувала?

— Вони в конверті. Ми зробили зворотну проекцію Вотерса та серію періапікальних знімків по базових точках верхньої щелепи.

Коулі вийняла з конверта інші знімки. Повісила на негатоскоп періапікальну плівку, що показувала дно носової порожнини. Трохи помовчала, не зводячи очей з білого сяйва кістки.

— Багато років такого не бачила, — тихо й зачудовано промовила вона.

— Ці знімки дозволяють встановити діагноз?

Співрозмовниця Мори здригнулася, неначе вийшла з трансу. Розвернулася, взяла зі столу череп.

— Ось, — мовила вона, перевертаючи його й показуючи кісткове склепіння піднебіння. — Бачите тут заглиблення й атрофію альвеолярного відростка верхньої щелепи? Запалення виїло цю кістку. Ясна мусили так зіпсуватися, що випали передні зуби. Однак атрофія на цьому не зупинилася. Запалення продовжило псувати кістку, знищуючи не тільки піднебіння, а й кістки носової раковини всередині носа. Обличчя буквально роз’їдало зсередини, аж доки піднебіння не провалилося.

— То наскільки спотворена була ця жінка?

Коулі відвернулася, подивилася на рентген Пані Пацюк.

— У Середньовіччі вона викликала б щирий жах.

— Цього достатньо, щоб ви поставили діагноз?

Докторка Коулі кивнула.

— У цієї жінки майже однозначно була хвороба Гансена.

13

Назва хвороби звучить безневинно, якщо не знати її справжнього значення. Однак є й інша назва, в якій відлунює одвічний жах, — проказа. Це слово навіює середньовічні образи недоторканних у робах, що приховують обличчя, тих, кого жаліють і цураються, хто змушений жебрати. Образи дзвіночків прокажених, що мають попередити необачних про наближення чудовиськ.

Чудовиська ці всього лиш стали жертвами мікроскопічного загарбника — Mycobacterium leprae, бацили, що повільно росте, множиться і знеформлює носія, вкриваючи шкіру огидними вузликами. Вона вбиває нерви у ступнях і кистях, і жертва більше не відчуває болю, не відсахується від його джерела, стає вразлива до опіків, травм та інфекцій. Минають роки, спотворення триває, ґулі стають товщі, перенісся провалюється. Починають відпадати пальці рук і ніг, уже не раз пошкоджені. А коли стражденний нарешті помирає, його ховають не біля церкви, а далеко за її стінами.

Прокажених цураються навіть у смерті.

— Це майже нечувано для США — побачити пацієнта на такій стадії хвороби, — сказала докторка Коулі. — Сучасна медицина зупинила би проказу задовго до такої деформації. Трипрепаратна терапія може вилікувати навіть найгірші випадки лепроматозної прокази.

— Припускаю, якісь ліки ця жінка вживала, — зауважила Мора. — Я не бачила активних бацил на зрізах біопсії шкіри.

— Так, але вочевидь було надто пізно. Погляньте на ці ураження: зубів немає, кістки обличчя провалені. Вона довго, можливо десятиліттями, носила в собі інфекцію, перш ніж її почали лікувати.

— У нашій країні навіть найбідніший пацієнт дістав би лікування.

— Хочеться вірити, бо хвороба Гансена — питання національної охорони здоров’я.

— Тоді ймовірно, що жінка була іммігранткою.

Коулі кивнула.

— Проказу досі можна побачити де-не-де в сільських регіонах світу. Більшість випадків зосереджені в усього лише п’яти країнах.

— В яких саме?

— У Бразилії та Бангладеш, Індонезії та М’янмі. І, звичайно ж, в Індії.

Вона повернула череп на полицю, зібрала фотографії зі столу, склала стосом. Але Мора майже не усвідомлювала дій другої жінки. Вона дивилася на рентгенівський знімок Пані Пацюк і думала про іншу жертву, інше місце злочину. Про кров, пролиту в тіні розп’яття.

«Індія, — думала вона. — Сестра Урсула працювала в