Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова
Дивлюся на годинник. Вже десята. Міка не поспішає додому.
Нарешті встаю з-за столу. Татові необхідно відпочивати.
— Залишайся у нас, — пропонує він.
— Ні, не сьогодні.
Прощаюся з мовчазною Інгою і прямую до машини. Сідати не поспішаю, бо помічаю автомобіль неподалік. З нього виходить щуплий хлопчина, подає комусь руку, і я бачу щасливу Мику. Вона посміхається цьому худорлявому парубку, сяє вся.
Вони цілуються. Міка махає йому рукою, повертається і лише тоді помічає мене.
— Привіт, — тихо кидає вона.
— Це твій Макар?
— Так.
— Ясно.
Тупий та абсолютно порожній діалог. У грудях горить погане почуття, я його до сьогодні не відчував. Немов грудну клітку зсередини дряпають іржавим цвяхом. І злість обпалює, незрозуміла, неконтрольована.
Міка не йде, чекає чогось. Така гарна. Недоступна. Заборонена. Чужа дівчина та моя зведена сестра. Табу.
— Щось ще? — різко кидаю я.
— Ні. Просто хотіла сказати, що завтра я йду до Макара. І буду там до ранку.
— Мені це необов'язково знати. Ти давно вже доросла дівчинка.
Вона кусає нижню губу, дивиться під ноги, а потім кілька разів киває.
— Так, все вірно… Доброго вечора, братику.
Міка ніяково махає рукою і тікає до хати. Я дивлюся їй услід. Не зупиняю. Нічого не роблю. Бо я вмію контролювати свої емоції.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно