Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова
А в самого руки сверблять — так хочеться вдарити кулаком по стіні або дереву, та тільки поруч нічого немає. Лише безкраї поля.
— Навіщо мені тебе дражнити? Я озвучую факти. Твої вміння доволі посередні, бо я легко кінчила з іншим хлопцем. Ти не унікальний, Алексе. Змирись з цим. І живи далі.
Вона складає руки на грудях і мстиво усміхається. Волосся розтріпане, очі палають гнівом, пухкі губи трохи тремтять. Красива, дика, неприручена.
Відвертаюсь. Очі заплющую. Тру пальцями перенісся. Нічого не виходить.
— Не унікальний, значить? – крізь зуби уточнюю я.
— Звичайно! — пирхає вона. — Та ти взагалі знаєш, як дівчину задовольнити? І я не про коліна говорю. А ось Макар знає, — каже вона. Адже розуміє, що наривається. Але продовжує мене добивати кожним словом.
— Та що ти таке говориш? — хмикаю я.
А потім смикаю її за руку, обхоплюю потилицю долонею і міцно цілую в губи.
Чорт! Як же мені цього не вистачало.
