Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1 - Оксана Іванівна Думанська

Він ще був зовсім молодим, коли уперше розшукував убивцю, який зав'язав голову жертви хусткою, а шию перетиснув кавалком дроту. Кароль помітив, що на хустці між сорок сьомою і сорок восьмою нитками ткацька машина зробила невеликий ґандж. Рідлєр обійшов усі фабрики, знайшов ту машину і виявив: такими хустками в роздріб торгували лиш дві крамниці. Дванадцять покупців змушені були відчинити двері помешкань для обшуку. В одного й знайшли кусень дроту.

Той же Кароль уперше в світі вистежив вломника не за відбитками пальців, а за відбитком долоні. Вломник мав звичку вдавати із себе пишного аристократа, тому завжди ходив у рукавичках. А рукавички, знаєте, не повністю покривають долоню — лишається щілина, як би ви туго не защіпали ґудзичка. От хитрий Рідлєр і упіймав золоту рибку на гачок!

Хоч цей заклад і називався «школою», та в ньому ніхто не читав лекцій і не примушував писати реферати. Учнів було аж двоє: Юлько Жалінський та Фелікс Пахолко, найбільші збитошники в гімназії, що так і не стали матуристами[60]. Втім, матуристи зневажили б такою наукою, яку пропонував Маґдебурко.

Кожний ранок починався з обговорення кримінальних новин, вичитаних з денників. От сільський багатир приїхав до Львова придбати реманент і на базарі випадково підслухав розмову двох пристойних панів. Один збирався їхати до Америки, а товариш його відмовляв, бо Америка вже не та «країна щастя». Зате можна полетіти на Місяць, де львівське астрономічне товариство закупило сотні моргів поля і видобуває там срібло-злото. Зацікавлений ґазда втрутився в балачку. За півгодини він уже підписував угоду в нотаря: відкупив у новознайомого пана за тисячу долярів десять моргів землі на Місяці. Приливали справу в шинку аж до ночі, доки на небо не вийшов молодик...

— Я б перевдягнувся по-сільському і ходив би по базару, прислухаючись до розмов, — сказав Юлько.

— Гадаєш, вони такі необережні? Якщо в деннику написали — значить поліція має скаргу від того вуйка, — зауважив Кароль. — А що робив би ти?

— Розпитав би в ошуканого, де контора нотаря, — відповів Фелікс.

І вони вчотирьох виробляли плана, як упіймати «пристойних панів» на гарячому.

В той час містечками Галичини мандрував такий собі Маріян Шредер, що називав себе професором, і виголошував реферати на різні наукові теми, хоч розумівся на них, як вовк на астрономії. У Калуші взяв футро в кредит, в Коломиї — позичку в пароха, в Снятині — долярового «рубана»[61], щоб залагодити справу в суді. І як крізь землю провалився!

Юрась з Каролем спорядили своїх учнів до покривджених провінціалів, щоб майбутні нишпорки звикали до самостійности, а самі почали переглядати свої папери й обговорювати прикметну поведінку відомих шахраїв.

— Це може бути Вольф Ферстер, — мовив Кароль. — За моїми підрахунками він уже своє відсидів. Ти щось про нього чув?

— Той, що обійшов усі в'язниці як делегат міністерства справедливости і примусив придбати для освіження повітря в камерах інгаляційні апарати? — спитав Юрась, не сумніваючись у відповіді Кароля.

— Так! Це я вистежив його на Підзамчім! У нього була ціла валіза скарг на в'язничну обслугу! Цікаво, чи його камеру освіжували?

В ту мить двері розчинилися навстіж — і на порозі постав Матіяш, як завжди, буряковий на лиці.

— Юрасю, порятуй! Якісь два кумплі переймають людей перед американською амбасадою, заводять до нотаря ніби перевірити папери, одночасно просять показати гроші, чемно відпроваджують назад... А потім у конверті замість грошей — порізана газета!

— А чого ж ті люди йдуть за ними, як вівці?

— Бо мають адвокатський вигляд: добре вбрані, мудро мовляють...

— Може, ще й землю на Місяці продають?

— Що ти таке верзеш, як вар'ят! Яка земля? Який місяць? — гнівався Матіяш, ніби не він прибіг просити допомоги, а Юрась.

... На ранок Маґдебурко з Рідлєром, убрані в нові сердаки і полотняні гачі[62], стояли під амбасадою, добре знаючи, що відкриється вона за годину. Кароль вдавав батька, який весь час повчає сина, вуркаючи щось нерозбірливе. Юрась перевтілився в такого простака, що мовчки, схиливши голову, чує себе винним. Матіяш з аґентами причаїлися за рогом, щоб простежити, в якому керунку ошуканці поведуть «селюків» до нотаря.

Двоє панів, вбраних в дорогу одіж, зупинилися біля нишпорок.

— Поглянь-но, ті дзяди й не знають, що спершу слід зайти до нотаря! Хто ж їх прийме в амбасаді? — промовив один, кремезний, навіть не повівши оком на Юрася й Кароля.

— То вчини благе діло, — озвався інший, вищий від нього на зріст і тоншої постави, — розтлумач їм!

— Шкода часу!

Який дідько випхав Матіяша із засідки? Запах свіжозвареної кави із сусідньої цукерні?

Поважні пани зірвалися з місця, як налякані коні. Маґдебурко