Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1 - Оксана Іванівна Думанська
— Мені не потрібні таємниці, лиш скажіть — свідоцтва були на різні прізвища виписані?
— Не скажу!
— Маліновський, Малішевський, Корвін і Круковський?
Непохмелений Матіяш отямився:
— Звідки знаєш?
Та Юрась вже зачинив за собою двері. На Шпитальній мешкав Йоган Надель, що час до часу підторговував «золотими» годинниками, з яких тішилися приїжджі. Це його й рятувало, бо ошукані їхали зі Львова, а «золото» з годинників злущувалося місяців за два. Здається, один із клієнтів замовляв годинники балакучому представнику фірми.
Двірничка саме підмітала, коли Юрась зупинився біля брами.
— Скажіть, добродійко, чи вдома приятель Наделя? Маю до нього справу!
— Обидвоє вдома! Вчора мало не побилися, а потому так набавилися в казині, аж не могли втрапити в помешкання! Певно, ще сплять.
— То я пізніш навідаюсь,— недбало промовив нишпорка, — тамуючи зацікавлення особою, схованою за словом «приятель».
Маґдебурко повідомив найстаршого з клієнтів, що гроші їхні, ймовірно, лишилися на столах зеленого сукна, а самого мантія[56] затримають поліціянти: вони вже рушили на Шпитальну.
— Друже, — радів Матіяш, — та я для тебе... Чого хоч проси! Отак за два дні зробити справу?! Маю чим вихвалятися в маґістраті!
— Тоді скажи — це Балахович?
— Так!
— А що він має з Наделем?
— Хоче пошлюбити його сестру.
— Він уже двох «пошлюбив»...
В цей час Балахович веселив на допиті слідчого.
— Як ви гадаєте: яка різниця між рум'янами і урядом? Рум'яна до лиця, а уряд до дупи!
— Ти ще за політику сядеш! — гримнув слідчий.
— Пане, я не мав на увазі наш уряд — я казав про британський!
— Я сам знаю, який уряд до дупи,— гарячково промовив слідчий.
І вкусив собі язика...
12.оже, ви геть забули про Ізабелю, яка у Львові чинила свої хитрі справи під іменем Анелі Машитинської і так глибоко вразила своєю вродою Юрася Маґдебурка? Так вона вам про себе нагадає.
У З'єдинених Державах їй не було куди прихилити голови, але ідей щодо легких грошей не бракувало. Передовсім вона завіялася в стейт Коннектікут, де діяв дивний клуб «Тридцяти трьох». Його дійсно заснували тридцять три багатії і уклали такий статут: щороку збиратися на обід в один і той же день і час; кожен має випити одну пляшку вина; померлого клубника поминати гімном, але на його спорожніле місце нікого не приймати; складений грошовий внесок отримає той, хто найдовше проживе.
На час прибуття Ізабелі в тому дивацькому товаристві лишилося зо два десятки не дуже молодих, та грошовитих чоловіків, кожен з яких не збирався мандрувати в райські кущі, зате сподівався, як кажуть в казині, зірвати банк.
Та підкотитися до них — річ не проста, бо в побуті всі такі до оскоми пристойні та побожні. І Ізабеля прийшла до думки вдати позашлюбну доньку мільйонера Еммері, чия пам'ять півроку тому була вшанована фальшивим співом гімну. Вона вбралася в бідненьку чорну сукню і стала заходити в офіси та розпитувати, чи не потребує яка самотня пані компаньйонки. Коли їй нагадували про рекомендаційні листи, Ізабеля сором'язливо опускала свої прекрасні очі і змушували вуста злегка тремтіти: вона приїхала розшукати свого батька, а він, виявилося, помер. Тепер мусить заробляти на хліб сама. Якби ж татусьо її дочекався, то не поскупився б... «А хто ж ваш татусь?» — виникало закономірне питання. «Еммері», — відповідала вродливиця з зітханням.
Ця історія докотилася до удови мільйонера, що була заклопотана філантропічними справами. Неподалік Сінсінаті, у долині, серед лісів, вона вибудовувала містечко із восьмисот домів. Великі вікна, електричні кухні, садки, басейни, квітники обіцяли приємність усім охочим замешкати в осідку для безтурботних під назвою Марімонт.
Щоб менше згадували потаємні гріхи її покійного чоловіка, Мері Марімонт Еммері призначила Ізабелі зустріч у своєму розкішному маєтку. В цей же час диваки порушили статут і зібралися на позачергову зустріч, щоб поміркувати, чи не віддати бідній сиротині внесок Еммері та ще й з відсотками.
Найстарший із них — Ісаак Діттерміттель — зауважив, що гроші не слід віддавати з рук в руки, а краще вкласти у прибуткову ферму з вирощування аліґаторів і подарувати її доньці їхнього приятеля.
— Вона за кілька років розбагатіє, одружиться із достойним чоловіком і проживе щасливе життя в добробуті і любові.
— Цього не може гарантувати жоден банк! — сердито промовив Патрік Профундо. — А коли не розбагатіє, одружиться з