Проклята краса - Дарина Гнатко

Олена Миронівна скривилась.

— Тю на тебе, навіжена, ледь молоко через тебе не розлила. Не набридло ще так зводити себе? І кого ти народиш після цього? Не інакше, як виродка якогось.

Галина кинула на матір важкий погляд.

— А хоч і виродка, то мені байдуже. Нащо він мені тепер, коли Павло пішов назавжди?

Олена Миронівна похитала головою.

— І де воно вже таке навіжене в мене вродилось, втямити не можу. Через мужика отак біснуватися та дітей своїх ненавидіти! Щоб же ти робила, якби мене не було поряд, прибила б Петрика? Га? Мовчиш? Павучиха ти, а не мати, кішка й та є кращою матір’ю від тебе, бо дбає про кошенят.

— Не вам мене судити, мамо.

— А кому? Знала б я, що так вийде, зроду б не дозволила тобі за того Гребенка вискочити. Та що там говорити, — вона махнула рукою та знову взялась проціджувати молоко, а Галина метнулась у куток. Деякий час було тихо, а потім Олена Миронівна, мов забувши про своє роздратування, несподівано промовила: — А не судилось йому бути з тією Ганею.

Галина так і застигла на місці, мов натикнувшись на невидиму стіну, а потім озирнулась до матері.

— З чого ви це взяли, мамо?

— Сон я бачила сьогодні, а як проти п’ятниці, то має виповнитись, — замислено відповіла Олена Миронівна, наливаючи молока в кухоль та подаючи його Петрику. — Наснився Павло, тягнув руки до Ганни, а вона хитала головою, не хотіла йти до нього, а потім взагалі пішла кудись з високим чоловіком. А Павло до тебе повернувся, не хотів, а повернувся.

— До мене? — мов зачарована, видихнула Галина.

— Галино, Галино, — зітхнула мати, — і коли ти позбудешся цієї своєї хвороби? Мабуть, що ніколи. То йди хоч молока випий, бо доскачешся, що йому вже не буде до кого повертатись.

Галина скривилась.

— Ні, не хочеться.

— Ну то вийди, ковтни хоч свіжого повітря, може, і їсти тоді закортить, а то сидиш в чотирьох стінах.

Галина зам’ялась.

— Люди, певне, сміються наді мною, зловтішаються, — тихо мовила вона, згадуючи, скільки бабів заздрило їй, що має такого вродливого чоловіка, як Павло. А от і дозаздрились.

Олена Миронівна знизала плечима.

— Люди є люди, хто, може, й сміється, а комусь байдуже. Погуляй у дворі, хто чіпати тебе стане. Йди, йди, бо вже он на опудало стала схожа.

Галина промовчала, спостерігаючи, як мати починає поратись коло печі, лаштуючи сніданок. Загалом їсти варила вона, Галина, не втомлюючись простоювати біля вогню, аби тільки приготувати щось смачненьке, аби тільки порадувати Павла, та сидіти потім навпроти нього увечері, склавши руки під підборіддям, та спостерігати, як він смачно, з чималим апетитом знищує любовно приготовані нею наїдки, і червоніти від задоволення, коли він, наївшись від душі, мружиться до неї усмішкою.

— Ну, Галю, й смачно ж у тебе борщ вийшов!

А як почалась ота колотнеча з Ганькою, то перестав він нахвалювати її наїдки, їв, мов не з нею за столом сидів, а десь далеко, кине слово чи погляд байдуже та й мріє собі далі.

— Піду і справді у садок, — прокашлявшись, невпевнено вимовила вона, кидаючи погляд у вікно.

— Піди, Галю, піди, — відгукнулась Олена Миронівна.

Надворі весело світило сонечко, гілля дерев гойдав легкий вітерець, і було так гарно, що Галина аж дух зачаїла, відчуваючи, як міцнішає в ній надія на те, що коханий ще повернеться до неї. Заплющивши очі, вона посиділа трішки на призьбі, вдихаючи свіже повітря з ароматом духмяної трави. Потім розплющила їх, майже відразу ухопивши бічним зором, як промайнуло по дорозі щось яскраве, строкате.

«Певне, Антоніна, листоноша», — подумалось дещо ліниво, й вона знову хотіла заплющити очі, коли несподівана думка примусила її підхопитись на місці. Крадькома обійшовши хату, вона визирнула з-за кутка й відразу ж угледіла Антоніну, що встромляла Кравецьким у тин білий папірець.

«Лист від Ганьки».

У Галини затремтіли руки. Раз лист, то має бути й адреса того місця, де вона зараз живе. І розуміння того, що вона має робити, обпекло Галину з такою силою, що вона ледь дочекалась, поки Антоніна відійде від сусіднього двору. Постояла трішки, вдивляючись у сусідський двір — начебто нікого. Глибоко зітхнувши, Галина зважилась і від слабкості дещо заповільно побігла до сусідського тину. Стежка мерехтіла в неї перед очима, але вона таки вхопила жаданий папірець. Спрагло глянула на адресу.

Лист від Ганни.

Назва вулиці та номер будинку — Коцюбинського, чотири — мов розпеченим тавром вп’ялись у її запалений мозок, а руки вже поспіхом запихали листа назад, на місце. А страх кортіло почитати, що ж там написала Ганька, але того робити було не можна, у Антоніни язик довший від чумацького шляху, ще розмеле.

Та й не було в неї часу, треба було поспішати повертати своє щастя.

— Сніданок уже поспіває, — промовила Олена Миронівна до Галини, коли та заскочила до хати, на ходу здираючи з себе брудну домашню сукню.

— Немає часу, мамо, — відгукнулась вона, вигрібаючи з шафи одяг та хапаючи першу-ліпшу, що потрапила під руку, сукню.

Олена Миронівна витріщила очі.

— Що трапилось?

— Я їду до міста.

— Люди добрі, а це ж з якої то радості?

— Треба. Я потім поясню, — кинула Галина поспіхом, натягуючи на своє худе тіло зелену сукню, а потім хапаючи гребінця та немилосердно заганяючи його у своє брудне, засмоктане волосся.

Олена Миронівна тільки головою похитала.

— І яка оце тебе на вулиці муха вкусила? Що надумала ти, голово неспокійна та гаряча? За Павлом скачеш?

Галина кинула в торбу трохи грошей.

— А хоч би й так? Вам-то яка справа? Моє життя — що хочу, те й роблю.

— Зовсім гідність свою втратила, нишпорити за чоловіком, принижуватися…

— А нехай, — махнула рукою Галина, — мені байдуже. Повернуся, якщо зможу, сьогодні, а ні, то завтра.

Мати ж тільки промовчала, всім виглядом своїм виражаючи невдоволення. А Галина вже виходила з хати, намагаючись не звертати уваги на слабкість. Немає коли звертати увагу на такі дрібниці. Ось добереться до міста, поверне чоловіка, тоді вже й про їжу зможе подумати.

Вийшовши з двору, Галина заспішила до центру, туди, де тягнулась дорога на Градизьк, а з нього — до міста.

Хто б міг подумати, що кохання здатне геть перевернути все життя людини, розмалювати його новими барвами та