Проклята краса - Дарина Гнатко

наповнити такими почуттями, про які ти навіть і не думав. Два дні тільки купалась Ганнуся в коханні Дмитра, а здавалось, що вже все життя воно панувало в її серці, що все життя була вона коханою цим чоловіком, тільки ним і ніким більше, й навіть не уявляла, як увесь цей час жила без нього, як могла не знати оцих пильних темно-сірих очей, не чути оцього оксамитового голосу, що так ніжно та невимовно лагідно кликав її Анею, шепотів слова, від яких вона тремтіла усім тілом. Тепер, переповнена коханням до Дмитра, розуміла вона, що не коханням було справжнім те її почуття до Павла. Так, було тяжіння, було бажання володіти ним, було щось незрозуміле для неї самої. Але як же воно різнилось від того, що вона відчувала до Дмитра, бо це почуття наповнювало Ганнусині серце й душу, наповнювало всю її незнаним до цих пір світлом, осяваючи незбагненним відчуттям щастя, відчуттям спокою та тихої радості.

Гребенко з’явився на другий день. Тітка Глашка до того часу геть розхворілась, зробилось зле із серцем, а Ганнуся, вирішивши забути ворожнечу з дядьковою, приготувала рано-вранці сніданок, нагодувала дядька та братів і налаштувалась чекати на лікаря, аж раптом пролунав дзвінок. Вона кинулась відчиняти, гадаючи, що то лікар прийшов, але на порозі стояв Павло. Сумирний, невпевнений та тихий, він так нагадував побитого песика, нахнюпивши брови та понуро звісивши голову.

— Здоров була, Ганю, — промовив він не зовсім упевнено, а Ганнуся, дослухавшись до свого серця, не відчула майже нічого, окрім слабкого суму за минулим. — До хати не впустиш?

Ганнуся постояла, зволікаючи, а потім відступила.

— Проходьте, тільки тихенько. Тітка нездужає.

Він тихо пройшов за нею до вітальні, а потім так і застиг біля порогу, застиг у мовчанні, мов почуваючи себе ніяково за ті образливі слова, що лунали з його вуст того вечора. Ганнуся, що чекала від нього чогось знову образливого, теж мовчала.

— Я знайшов роботу, — нарешті випалив він, уп’явшись у лице Ганнусі поглядом, — викладачем зоології. Трішки не те, до чого я звик, але все ж робота.

Ганнуся тільки хитнула головою.

— Вітаю.

— І… ще, — він важко зітхнув, — я хотів би перед тобою вибачитися за поведінку свою того вечора. Сам не знаю, що то найшло на мене — чи то хміль так подіяв, чи хто наврочив, та я навіженим зробився. Ти не тримай на мене зла, Ганю, й вибач образу, ніколи більше такого не повториться. — Павло посміхнувся Ганнусі невпевненою усмішкою, а потім швидко випалив: — Ганнусю, сонце моє, я вчора подав документи на розлучення, і вже дуже скоро ми, сонечко, зможемо з тобою побратись.

Ганнуся мовчала, вдивляючись у його гладке, добряче відгодоване лице й подумки дивувалась його нахабству. Як міг він після всіх отих образ, ганебного шкрябання в двері думати, що вона кинеться до нього, варто йому буде тільки покликати. Та якби й не кохання до Дмитра, Ганнуся не була певна в тому, що змогла б повернутись до Гребенка.

— Що ж ти мовчиш, Ганю, а чи ти не рада? — нахмурився Павло, пильно вдивляючись в її лице. — Та ти не хвилюйся, жити нам буде де, мені кімнату дадуть, а як звільнюсь від Галини, одразу ж заручимося та поберемося.

Ганнуся заперечливо захитала головою.

— Не треба, Павле Микитовичу. А я вже заручена.

Гребенко блимнув, а потім витріщив очі.

— Як це заручена? З ким? — недовірливо пробурмотів він, а потім у його очах блискавицею промайнув здогад. Він почервонів, винуватий та невпевнений вираз змінився на злий. — Можеш не відповідати, сам здогадався. То он як ти, Ганю, легко мене зрадила, зманила за собою, звабила, засліпила своєю красою, а потім викинула, як непотріб.

Ганнуся різко випросталась.

— Я вас за собою не манила й нічого вам не обіцяла, — холодно відповіла вона. — А що ви від дружини втекли, то не моя в тому провина. Я від початку казала, що нічого в нас не вийде, та ви не слухали.

— Бодай була б проклята та хвилина, коли я побачив твої зрадливі очі, — в серцях кинув Гребенко, кидаючись по вітальні. — То остаточно мене гониш?

— Остаточно. Повертайтесь краще до дружини.

Павло скривився, а потім плюнув собі під ноги.

— Ну вже ні, раз тебе втратив, то й до тієї кістлявої відьми не повернуся. Досить, настраждався уже на все життя. — Він зневажливо оглянув застиглу постать Ганнусі, а потім всміхнувся. — Що ж я, не знайду собі гідної жінки? Та за мене будь-яка хоч зараз побіжить, тільки свисну, а я ще принижуюсь тут перед якоюсь енкавеесівською підстилкою.

Лице Ганнусі враз закам’яніло.

— Прощавайте, Павле Микитовичу!

Гребенко смачно плюнув їй під ноги.

— Прощавай і ти, Ганю. Бодай же… — виплюнув він, а потім обірвав себе на півслові, махнув досадливо рукою та пішов геть. Пішов геть з її життя назавжди. І Ганнуся раптом відчула полегшення.

— У вас щось трапилось? — пролунав поряд оксамитовий голос, й вона, здригнувшись, побачила у дверях Дмитра. — Мені назустріч, мов обпечений, вибіг той агроном Гребенко, просичав щось про те, щоб я подавився своїм щастям, та клубком покотився східцями.

Ганнуся не знала, що сказати.

— Він приходив попрощатись, — нарешті невпевнено прошепотіла вона, боячись, що Дмитро знову приревнує.

— І то як? Попрощався?

— Попрощався, — повільно хитнула головою Ганнуся, підіймаючи на Дмитра свої вологі очі. Та відразу ж потонула в зустрічному погляді, що так і світився ніжністю. Ще хвилинка, ще мить, і вона опинилась в його обіймах, несамовито відповідаючи на палкий поцілунок. І Павло, цей його прихід та образливі слова, що лунали з його вуст, — все ураз забулось, стерлось з пам’яті, залишивши тільки Дмитра, в якому одному було усе її щастя.

— Я не зміг поїхати, не побачивши тебе, — прошепотів Дмитро, відсторонюючись від неї та повільно гойдаючи в міцних обіймах. — Я так скучив, Аню, за ці декілька годин. А ти?

Ганнуся щасливо усміхнулась, а потім, як тоді, коли ще була тією безтурботною Ганнусею, що не знала іще болючого та виснажливого тяжіння, кинула на нього таємничий і звабливий погляд.

— Можливо, — відгукнулась вона тихо та зойкнула, коли він притиснув її до себе так міцно, що зробилось аж тісно у грудях і прошепотів в усміхнені вуста:

— Брехунка!

— Я? — обурилась Ганнуся, але в наступну мить забула про все, коли його вуста знову заволоділи її рожевими, дівочими вустами. Час зник, і вона не знала, скільки його минуло, коли він нарешті підняв голову.

— На мене внизу чекає Петро, — прошепотів Дмитро.

Ганнуся погладила його чисто