Проклята краса - Дарина Гнатко

— Хліб купила?

Ганнуся хитнула головою на стіл.

— Купила.

— Сьогодні звариш капусняк, качка в холодильнику. Але стривай, — зупинила вона Ганнусю. — Спочатку розмова є.

Ганнуся зітхнула, нічого доброго та розмова не віщувала.

— Ну, давай, зізнавайся, — прошипіла тітка Глашка.

Ганнуся відступила назад.

— У чому зізнаватись?

— А як ти вкрала в сестри нареченого.

— Якого нареченого?

Сіро-зелені очі тітки Глашки погрозливо заблищали.

— А от дурненьку з себе не вдавай, усе ти розумієш, по очицях бачу. Ну, кажи, тихоне, як змогла причарувати Дмитра Михайловича?

Ганнуся відсахнулась.

— Та нікого я не причаровувала.

— А не бреши, — просичала дядина, кинувши на неї ненависний погляд. — За зовсім сліпу мене тримаєш? Думаєш, не бачила я, як він очима поїдав тебе увесь вчорашній вечір і як ти кидала на нього заманливі погляди. А про що в коридорі домовлялись? І за що він тобі коштовну річ подарував, не по-братськи ж і не з доброти душевної?

Ганнуся підняла голову.

— То ви вже в нього запитайте.

— Пащекуєш? І не соромно тобі, прийшла в наш дім і за спиною пакостиш, у сестри щастя відбираєш. Гадаєш, що я таке стерплю?

— Ваша справа.

— Рота закрий! Я багато чого могла б тобі вибачити, але ось цього не вибачу ніколи, — мов виплюнула слова тітка Глашка, аж бризнувши слиною.

А Ганнуся, у якій повільно почало закипати роздратування, не витримала, виказала все, що так і просилось на язика.

— Даремно ви за тим майором пропадаєте, — зухвало вигукнула вона, — не потрібен він вашій Дарусі, їй отого гуцула Прокопенка подавай, вона за нього мені, мов кішка, ледь очей не повидряпувала.

У дядькової на мить і подих перехопило від цих слів.

— Та як… як ти можеш таке казати? — прошипіла вона, хапаючись за серце. — На мою Дарусю?

— Я кажу правду.

— Та щоб ти була пощезла зі своєю правдою! Ніколи я, чуєш, ніколи не дозволю, щоб моя ясна зоренька побралась з цим волоцюгою, з цим бабієм, який швендяє по місту, як кобиляча душа, промотуючи все до останнього карбованця. І куди він її поведе, до себе в гуртожиток смердючий, де таргани та блощиці бігають, а з меблів тільки погнуте сітчасте ліжко?

Ганнуся знизала плечима.

— Дарина сама такого покохала.

— А щоб же ти, вража дівко, й не дочекалась такого мого горя. Що, кортить спекатись Дарусеньки, аби самій прибрати до рук Дмитра Михайловича? А не вийде, я тобі цього не подарую. Нехай Данило що хоче каже, а ти в нас жити не будеш, я тебе вижену зі своєї хати. Сьогодні ж напишу твоєму батькові, цьому нещасному злидарю, щоб приїжджав за тобою, бо на вулицю викину.

— Тут дядько Данило господар.

— А ти мене своїм дядьком не пужай, то я ще терпіла тебе, підкорялась йому. А от тепер терпець у мене увірвався, я вам усім покажу. — Вона помовчала, важко дихаючи та зле поглядаючи на Ганнусю, а потім махнула рукою. — А тепер йди з моїх очей, я сама обід приготую.

Ганнуся пішла до своєї кімнати, не знаючи, чи вже радіти з того, що скоро повернеться додому, а чи ні. А заважав тій радості Дмитро, від якого вона мала поїхати. Чи побачить вона його колись знову, а чи ця розлука буде вже назавжди? Не знала вона того й відчувала, як болісно стискається серце від однієї думки про те, що вже ніколи не побачить Дмитра.

Поволі минув день, який Ганнуся нудьгуючи провела в кімнаті, чекаючи, поки настане вечір й Дмитро повернеться додому. По обіді у квартирі зробилось якось надзвичайно, оглушливо тихо, і Ганнуся знала тому причину. Дарина пішла з дому. У них з дядьковою вдень виникла сварка, під час якої Дарина кричала, що вона любить тільки Миколу і ніхто інший їй у житті не потрібен, а тітка Глашка верещала, що ніколи не допустить, щоб той гультяй зробився її зятем. Потім вони затихли, але несподівано зачувся крик дядькової:

— Доню, ти куди?

— До Миколи, — пролунало у відповідь. — Раз не потрібен тобі такий зять, то й мені не потрібна така мати, як ти.

Гримнули, аж вікна задзвеніли, вхідні двері, у квартирі запанувала суцільна, недобра якась тиша, що її невдовзі розірвав тихий, ледь чутний плач. То, певне, плакала дядькова за любою донечкою. І Ганнуся, як не намагалась, не змогла відчути ані краплини жалю до неї.

А за декілька хвилин ту тишу порушив дядько Данило, що повернувся з роботи.

Ганнуся чула, як він пройшов до кімнати, як про щось неголосно перемовлявся з тіткою і плач почав затихати. Зітхнувши, Ганнуся підійшла до вікна, аби не проґавити приїзду Дмитра. Сміливість, що опанувала нею вранці, кудись поділась, й вона тепер з жахом думала про те, що має йти до нього просити за когось, йти, коли серце завмирає від хвилювання та переповнюючої його ніжності. Вона вже й жалкувала про ту обіцянку, що дала Тані, та нічого вже не вдієш, людина на неї сподівається, а вона має відкинути усі свої вагання і допомогти людям.

Погляд вихопив чорну машину, котра повільно заїжджала у двір, й Ганнуся відчула, як відчайдушно захвилювалось її серце. Воно завмерло на мить, коли Дмитро повільно вийшов з машини, знявши кашкет. Із жадібністю закоханої жінки вдивлялась вона у його ставну постать, поки він про щось розмовляв зі своїм водієм, наче намагалась увібрати в себе кожну рису, кожен його рух, аби потім сумно згадувати в розлуці. У якусь мить, мов відчувши той зголоднілий погляд, Дмитро різко підняв голову, відразу ж відшукавши вікно, у якому було видно її. І вона відчула, як тілом прокотилась гаряча хвиля, торкнулась серця та там і завмерла, наповнюючи його невимовною ніжністю до цього чоловіка. Ще декілька ненаситних своєю неповторністю хвилинок, і Дмитро різко опустив голову, мов отямившись, а потім взагалі зник у під’їзді. А Ганя ще постояла так, прислуховуючись до несамовитого стуку свого неслухняного серця. А потім зітхнула і пішла виконувати свою обіцянку.

Простягнувши неслухняний палець, вона несміливо подзвонила в сусідні двері й застигла, чекаючи, що ось зараз з’явиться його висока постать і він просто не захоче з нею розмовляти. Але вона помилилась. Через хвилину двері відчинились, й Ганнуся з полегшенням побачила перед собою огрядну, в ситцевому блакитно-білому халаті постать Ганни Гаврилівни. Вона тримала в руках плетений кошик з пиріжками і привітно посміхалась, дивлячись добрими карими очима.

— Д-доброго вечора, — ледь вичавила з себе Ганнуся привітання,