Проклята краса - Дарина Гнатко

— Дівчино! Заждіть хвилинку!

Вузька, трішки сутула спина напружилась, а потім дівчина й зовсім зупинилась, спочатку уповільнивши свою стрімку ходу. Обернулась, здивовано та запитливо дивлячись на Ганнусю, яка мало не бігла до неї.

— Я… я можу допомогти вам, — на одному подиху видихнула Ганнуся, зупиняючись біля незнайомки. Вона й справді могла допомогти, бо знала Солодова таким, яким його не знала оця дівчина.

В сірих очах промайнули подив та недовіра.

— Допомогти? Як?

Ганнуся всміхнулась.

— Я можу спробувати вмовити Дмитра Михайловича. Повірте мені, він не такий вже й звір, яким ви його собі уявили…

Сірі очі, підозріло прижмурившись, вмить зробились колючими, сердитими, а голос задзвенів, мов розбитий кришталь, коли вона коротко кинула:

— А ви хто? Його коханка?

Ганнуся, продовжуючи посміхатись, аж відчахнулась, відчуваючи, як ця недоречна посмішка в’яне на вустах.

— Ні, що ви? — заперечила вона, червоніючи лицем, мов маків цвіт, від цих слів. — Я йому просто знайома, сусідка.

Дівчина скривилась.

— Та, мабуть, не просто, — промовила вона, й Ганнуся помітила на її лиці відчайдушну боротьбу почуттів, мов бажання прийняти допомогу боролось у ній з гордим небажанням приймати цю допомогу від якоїсь коханки майора, — раз обіцяєте вмовити його.

Ганнуся заперечливо захитала головою.

— Я не обіцяла, а сказала, що тільки можу спробувати. Але якщо ви не хочете, то я й нав’язуватися не буду.

Дівчина на якусь мить заплющила свої затуманені очі, потім швидко перехрестилась, щось прошепотіла про себе, певне, молитву, а коли знову відкрила очі, в них читався якийсь незрозумілий, покірно-роздратований вираз.

— Хочу! — палко та гаряче відгукнулась вона на Ганнусині слова. — Якби ви тільки знали, як я хочу, щоб татка звільнили, що готова прийняти допомогу від будь-кого, не зважаючи ні на що. — Вона помовчала, уважно роздивляючись геть зачервонілу Ганнусю, а потім несподівано вхопила за руку та швидко промовила. — Вибачте мене, я просто бовкнула, не подумавши, перше, що в голову набрело. Не схожі ви на коханку такого випещеного чоловіка, як майор Солодов, ви така простенька, коханки такими не бувають.

Ганнуся вичавила з себе посмішку.

— Дякую.

— Таня! — знову простягнула до неї незнайомка свою худу, тонку, мов палиця, руку з брудними долонями. — Таня Юрченко!

Ганнуся потисла ту руку у відповідь.

— Ганнуся. Тобто Ганна Кравецька.

— Ганнуся пасує більше, — пролунало у відповідь, а очі кольору туману продовжували уважно її вивчати. — Дякую тобі за бажання допомогти та вибач за прямоту, така я вже вродилась, пряма та різка, але мало мені віриться, що зможеш ти його вмовити. Ви з ним навіть не привітались.

Ганнуся поморщилась.

— То ми трішки посварились, — відказала вона, відчуваючи, як знову червоніє. Вона говорила неправду. Не трішки вони посварились, а так, що він і знати її тепер не хоче, навіть не вітається, а вона надумала вмовляти його відпустити батька цієї Тані. І про що тільки думала, коли наздоганяла її з цими словами? Та ні про що не думала, гнана жалем до чужого горя та відчайдушним бажанням допомогти.

— Ганнусю, — прошепотіла Таня, й сльози заблищали у її великих очах, — ти ж навіть не уявляєш, якою я буду тобі вдячною, коли ти зможеш його вмовити. Татко для нас є всім у цьому світі, а якщо його зашлють до табору, то в нього звідти залишиться тільки один вихід — на той світ. А якщо татка не стане, то це уб’є маму, вона й так заслабка з учорашнього дня, до цього теж хворобливою була, а це нещастя її вже геть підкосило. А нас семеро, Ганю, я найстарша, а молодшій Настині взагалі два рочки. Що ж я буду робити, коли татко загине в таборі, а мама помре? Та в мене відберуть їх та по притулках порозсовують, тоді вже, й жах подумати, що буде, ми ж так любимо один одного… — Вона не договорила, сльози градом полились з її очей, і вона заридала, ховаючи лице в брудних долонях.

Ганнуся застигла поряд, не знаючи, що сказати бідолашній, й згадуючи своїх маму, Івасика та батька. Що б робила вона сама, аби з ними трапилось таке нещастя, Ганнуся навіть не знала, про таке страшно й подумати. Ні, вона тепер не відчепиться від Солодова, допоки він не пообіцяє зробити хоч щось.

— Вибач, — прошепотіла Таня, розмазуючи сльози по щоках. — Я рідко дозволяю собі розкисати, адже татко завжди вчив мене бути сильною, бо я старша. А це я просто не могла втриматись.

— Тобі не треба вибачатись за ці сльози.

— Можливо, але я зараз стану такою потворною.

Ганнуся заперечливо захитала головою.

— Нічого ти не потворна.

— Потворна, потворна, — зітхнула Таня, — та я до цього вже звикла. Мама ж все зітхає, що мені б погладшати трішки, то, може б, і зробилась привабливішою зовні. Та де тут погладшаєш, коли роботи ціла купа, а їси таке-сяке.

— Ви… ви голодуєте?

— А всякого буває. Татко ж раніше в Успенському соборі такі гарні літургії правив, а як зачинили його, то тепер доводиться перебиватись випадковими заробітками, а воно, знаєш, як коли поталанить: чи пошле Господь копійчину, а ні, то й так якось переживемо. Влітку краще, й городина є, садочок, а от взимку важче, але ми вже звикли.

Вона так спокійно, мов то звичайна справа, розповідала про те, що їхня велика родина іноді голодує, тим часом, коли у Ганнусі мурашки повзали по спині.

— Ой, — мов отямившись, схаменулась Таня, — загомонілась я тут з тобою, а в мене ще обід не готовий, я ж потайки сюди прийшла, бо мама, якби дізналась, то до ліжка мене б прив’язала, а не пустила. То я побіжу.

Ганнуся посміхнулась.

— Біжи. А… — Вона збентежилась, не наважуючись запитати, аби не образити Таню, а потім все-таки прошепотіла: — А у вас є що їсти?

— Є, зараз є. Дякувати добрим людям, у татка останнім часом була робота, то ми з мамою запаслись. Слухай Ганю, а коли ти побалакаєш з майором?

Ганнуся завагалась.

— Напевно, увечері.

— Дякую.

— Та я ж ще нічого не зробила.

— Господь і наміри цінує, — поважно та впевнено відказала Таня, цілуючи Ганнусю в щічку. — Я буду молитись за тебе, аби пощастило.

— Добре.

Сумно посміхнувшись, із надією в очах, Таня махнула своїми незграбними руками, стрімко обернулась й поспішила геть. А Ганна, постоявши ще хвильку, пішла додому, де було тихо та спокійно.

Вона пройшла на кухню, поклала хліб на стіл і скривилась, зачувши важкі кроки дядини в коридорі.