Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов
— Моє бажання — за знайомим маршрутом.
Я встав і клацнув підборами.
— До ваших послуг, міс!
— Господи! Чого ти кричиш? Тихше!
Я приклав палець до вуст і по-змовницькому підморгнув:
— Слухаю, міс.
Повернувся Безрукий. Як і слід було чекати, замиршавілий, у подертому одязі, з подряпаними коліньми й обличчям і тому здавався ще похмурішим, сказав би навіть — зловісним.
Він був у розпачі. Чекав більшого ентузіазму од своїх друзів. А вони твердили, що засилати парашутистів ризиковано і що не можна створити партизанську групу. У цей район було закинуто кілька анархістів з Парижа. Вони не протрималися й місяця, як їх виловили.
Я спробував йому довести, що іншого шляху немає. Навіть підкинув, з яких саме прикордонних районів слід починати. Скликати в одне місце з десяток представників різних сіл і разом обміркувати, що можна вдіяти. Цю нараду має провести особисто він, Безрукий. З міркування конспірації нікому не повідомляти імен учасників, але, коли вони зберуться в одному місці, люди зрозуміють, що вони не ізольовані одиниці, і їхній ентузіазм зросте.
Ідея йому сподобалась, але він хотів спочатку відпочити зо два дні, а тоді ще раз обговорити її. Хай відпочиває скільки завгодно, мені й цього досить — шашіль уже точить його мозок.
Він запитав мене про випадок у Пловдиві. Його друзі з Казанлика довідалися про це вже наступного дня, знали, який «великий комуняга» той секретар, у якого стріляли, і думали, що тільки анархіст може наважитись на такий сміливий крок. Шкода тільки, поранено його не смертельно.
Повернувся й Кирпатий. І цей велетень мав жалюгідний вигляд. Лютував, що йому не пощастило «відпустити гріхи» жодному з тих, кому виніс смертельний вирок. Ми були вдвох, і я сказав йому, що варто ближчим часом знову перейти кордон.
— Тільки відпочину трохи, й підемо.
Нічого, думав я, це буде його остання мандрівка. Він ліг, а я вийшов погуляти трохи в парку, та ледве спустився, як зустрів Дейвіс.
— Огняне, я шукала тебе в парку, а ти зачинився…
— Був з Кирпатим.
— Що я чула? Це правда?
— Не знаю, що ти чула.
— Що ти берешся до торгівлі.
— Так, ти точно поінформована.
— Але чому досі нічого не говорив?
— Хіба ж не ясно, що я не можу залишатися тут на все життя. А чим іншим ще може займатися емігрант, як не торгівлею, аби тільки мав гроші й голову для такої роботи.
— А ти знаєш, що це означатиме?
— Що?
— Що тобі доведеться залишити віллу.
— Коли й так, для мене боротьба за визволення Болгарії — над усе.
— А знаєш, що найстрашніше? Ми з тобою взагалі не будемо бачитись.
— Але чому?
— Дурнику, таж ми зараз робимо одну справу, а я не маю права зустрічатися з людьми поза цим домом й інформаційним центром у місті. Я, так би мовити, технічний персонал, а не оперативний співробітник.
— Навіть коли й займуся торгівлею, стану лише компаньйоном у якійсь фірмі, так що увесь, з голови до п'ят, буду тут і тільки до твоїх послуг.
— Це вже інша річ. А зараз ти до моїх послуг?
— Завжди, люба, можеш розраховувати на мене.
За годину ми лежали в її кімнаті на другому поверсі. Вона поклала голову мені на груди, бавилась моїм волоссям і бурмотіла:
— Живий пуловер…
Настав понеділок, день, коли Дейвіс звичайно їздила у продовольчий магазин для міжнародних вагонів. Надвечір я запросив її на прогулянку. Вона сказала, що зайнята. Я не наполягав. Вештався по парку. Коли вона повернулася, як завжди пішла в кабінет Кларка.
У цей день і час він чекав її в кабінеті. Я помітив, що з ним завжди буває і Кемпбел. Трохи згодом починалася метушня — службова машина від'їжджала з Кемпбелом в інший кінець міста, де була лабораторія нашого центру. Неважко було здогадатися, що відбувається. Складно інше — я не міг з'ясувати, як, від кого і що саме одержує Дейвіс. А що це відомості й фотографії від агентів у Болгарії і — менш імовірно — в Югославії, — ясно було і початкуючому розвідникові.
Ранком полковник Кларк урочистим тоном, немов повідомляючи щось надзвичайно важливе, сказав:
— Панове, можу вас потішити останніми вістями з Болгарії. Незадоволення нинішнім режимом зростає найперше у середовищі Землеробської спілки. Є факти, що селяни руйнують кооперативні господарства.
Він назвав імена деяких політичних діячів — безпартійних і комуністів — незадоволених владою. Назвав і села, у яких нібито розбунтувалися кооператори. Очевидно, ці останні вісті надійшли вчора. Шлях їх надходження набагато надійніший, ніж радіозв'язок. Певно, тому нам ніколи не давали радіостанцій.
І ще — така ось інформація, хоч і яка тенденційна, може надійти тільки від осіб, які добре обізнані з усіма подіями в країні. А це означає, що хтось там активно працює на американську розвідку.
І його можна буде викрити, тільки з'ясувавши шлях, яким надходить ця інформація — через Дейвіс до Кларка!
Наступного вечора ми з Дейвіс сиділи в одному казино. За столиком був і третій — пан Сабрі Олджак. Не старший за сорок років, у модному костюмі, із золотим годинником і запонками, із золотим же портсигаром. Турок, що дуже скидається на грека. Які в нього взаємини з Дейвіс — не знаю, але, судячи з розмови, досить близькі, хоч і не любовного характеру.
— Пан — болгарин, — пояснювала йому Дейвіс турецькою мовою, —