Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

мене. Подобається мені ця робота, захоплює, і я мрію залишити секретарство. Спочатку мені хотілося мандрувати за залізною завісою у спортивному «бюїку» з вмонтованим у ньому радіопередавачем і повідомляти усе, що зібрали наші агенти. Хитро?

Такі хитрощі навряд чи новина у розвідці, але я мушу вдатися до них раніше за Дейвіс!

Куплю першокласну машину і змонтую в ній передавач. Тоді зможу маневрувати так, що жодний пеленгатор не засіче мене.

Захоплений цими мріями, я чув голос Дейвіс наче крізь туман:

— А з іншими людьми з вашої групи важко дружити. Наприклад, з отим, Кирпатим. Відверто кажучи, мене лякає його прагнення зводити рахунки. Або отой, без руки. І старий, і взагалі подібний до Кирпатого. Зате мені приємно з тобою… як у вас кажуть — дурнику такий. Ось на які любовні освідчення я наважуюсь, чого ніколи не дозволяють собі болгарки.

Я зашепотів їй у вухо:

— Кохаю тебе, Мері! Кохаю!

— О, не поспішай. Подумай, чи ти певен того, що кажеш.

— Зрозумій, ніщо інше не прив'язує мене до цієї країни, крім тебе. Ну, і робота.

— Досить, досить, любий. Болгари тільки декларують те, що американці вже зробили нормою своєї поведінки: дивитись на все… так, веселіше. Усе треба сприймати жартома. Жити на відчай душі у рожевій імлі жартів, на швидкості сто двадцять кілометрів на годину! Ось що мені до вподоби.

Я пригорнув її, але вона відсторонилась:

— Годі. Дай мені привести себе до ладу. І поїдемо, бо наша розмова стає надто серйозною.

У машині я сказав:

— Дозволь одне нескромне запитання. Де ти так добре вивчила болгарську мову? І взагалі… маєш добре уявлення про Болгарію, про Софію. Навіть у твоєму вихованні я вбачаю дещо болгарське.

— Гризе тебе цікавість?

— Завжди впадає в очі добре володіння мовою.

— Я вже говорила, що мій батько був колись викладачем в американському коледжі, там, де й містер Кларк. Училась у вашій школі, а потім закінчила французький коледж при семінарії. Батько мій схибнутий на мовах. Тому знаю і болгарську, і французьку… Вчилася болгарської мови й од матері.

— Хочеш сказати…

— Хочу сказати, що я чистокровна болгарка.

— Цікаво!

— Ти чув про Хаджистоєвих?

— Відомий багатий рід у Софії

— Моя мати з них.

— Де вона зараз?

— Звичайно, з батьком.

— А він?

— Дипломат в одній близькій країні.

— Ось воно що! Іншими словами, ти наполовину болгарка.

— Іншими словами, я американка, але добре знаю вашу столицю, смію сказати, що добре знаю і болгар. Наприклад, твоя ніяковість у присутності дівчини добре мені відома. Явище, яке дуже рідко зустрічається в цивілізованому світі. Ну, я заспокоїла твою цікавість?

— Не зовсім. Тебе не тягне в Болгарію?

— Звичайно, є чимало такого, що я полюбила там на все життя. Там, де росла, де гуляла, місця, пов'язані з тим чи іншим дорогим спомином. Люблю недоторканість ваших гір, якщо ви їх зберегли такими, якими я їх знала. Люблю деякі ваші смачні страви, що їх мама готувала у святкові дні. Але є й багато такого, через що не можу любити Болгарію, або, точніше, не люблю тих, хто нею керує. Вони позбавили мою матір багатої спадщини, конфіскувавши фабрики, магазини, контори її батька… Ну, і ще не задоволена твоя цікавість?

Я кивнув. Вона пригальмувала і повернулася до мене:

— Тільки усе це — між нами, бо…

— Бо ти така ж Дейвіс, як я Огнян і як полковник Кларк…

Мері ще зменшила швидкість і приклала палець до вуст:

— Не заходь так далеко і не зачіпай особу начальника, якщо хочеш спокійної і певної роботи.

— Слухаю, пане заступник начальника!

Вона поправила мене:

— Заступник заступника.

ШЛЯХ ДО ТОРГІВЛІ

Був саме урок англійської мови, коли мене викликав охоронець. Поява цього чоловіка — щоб не сказати: горили! — завжди непокоїла мене.

У коридорі він сказав:

— Внизу на вас чекає машина пана Кларка. Він просить вас до себе.

Я поволеньки пішов. Мене підштовхнув голос охоронця:

— Будь ласка, швидше.

Раз Кларк викликає мене туди, значить не може статися нічого лихого. Найстрашніше трапляється не в інформаційному центрі, а на віллі.

Секретарка Кларка сказала, що в нього сидить якийсь болгарин і щоб я зайшов без стуку, сів і тримався як своя людина.

Так і зробив… Недбало привітався, зручно сів у крісло Кларка, закинув ногу на ногу й запалив сигарету. Полковник подзвонив, звелів принести мені каву. І продовжував розмову з відвідувачем.

Між 1950 і 1954 роками з Болгарії до Туреччини переселялися деякі люди. Цей, що сидів у кабінеті, був з-поміж тих. Чоловік років за тридцять, у поношеному одязі.

— Коли я одержував документи в Софії, на майдані за колишнім царським палацом побачив вантажну машину з селянами, здебільшого чоловіками, але були й жінки. їх вивели із столичного управління міліції. Люди були в подертому вбранні, чоловіки неголені. Цілий тиждень їх тримали без їжі, на обличчях видно було засохлу кров. їх посадили в машину, й один чоловік сказав…

Кларк запитав:

— Що за один?

— Стояв коло мене, усе бачив і переморгувався з