Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

Через кілька тижнів після того я виступив на зборах в університеті. Проти незаконного прийому до університету маминих синочків. Це був атомний вибух! Мене виключили, таврували на зборах усіх факультетів. Я повернувся на село. Привселюдно дав ляпаса секретареві сільради. За образу влади мене засудили на шість місяців.

У в'язниці просидів лише два тижні, а весь інший час — в одному домі неподалік Софії, ні разу не виходячи з нього. Вивчав турецьку й англійську. Вивчав і ще дещо…

Перш ніж збігло шість місяців, мене знову одвезли до в'язниці. Звідки написав декому з друзів, щоб зустрічали після відбуття покарання.

Із залізних воріт я вийшов так, як виходять із в'язниці всі інші. Що може робити такий політично неблагонадійний тип, як я? Тільки взятися до якоїсь чорної роботи.

Став шофером у нашому селі. А через місяць утік до монастиря. Ми підозрювали, що переховується якесь легіонерське галченя, а виявилось, що справжній крук. Колишній засуджений до ув'язнення генерал був би всесильним гарантом моєї благонадійності перед тими, у чиї руки я йшов. Нічого бідкатися, рано чи пізно я передам нашим і генерала, і Безрукого, і Кирпатого. То хіба ж не це найважливіше для людини, яка проникла в американський розвідувальний центр?

Я був надто розпалений і обурений ставленням полковника, щоб усе об'єктивно зважити.

Згодом зрозумів, що тут далася взнаки надмірна підозріливість. Звідки взялася вона? З боязні не допустити троянського коня в нашу фортецю? Чи із стилю роботи в ті часи?

Міркував і над іншим: коли б я був на місці полковника Н., чи думав би так, як він? Напевно!

А того дня по ямбольських пивницях і вулицях я втовкмачував собі лише одне: вони неправі, вони не мають причин затримувати мене в Болгарії саме тепер, коли виникла можливість вкорінитись у тому потайному місці, куди я вже ступив однією ногою.

Хай мені пробачать, але не тільки вони дбають про власну честь. Я теж не ликом шитий. Погодився залишити університет, щоб мене таврували там як людину, яка знехтувала вітчизною. Чи знаєте ви, що це таке, коли вчорашні друзі дивляться на вас як на ворога й плюють вам услід — і в прямому й переносному смислі!

Ні, вони помиляються. Маю рацію я. Але це треба довести. А довести можна тільки там, за межами батьківщини. Тому я мушу повернутися в американський центр — щоб довести! Кепсько тільки, що вступаю в гру з порожніми руками.

Не знаю, чи щастило коли-небудь комусь в аристократичних салонах Монте-Карло з самими валетами на руках. А я мав амбіцію зробити таку гру. Мав ще одну даму, одначе припускав, що залишусь без неї. Якщо її не заарештують, то з Болгарії можуть наказати їй урвати всякі зв'язки зі мною.

Нічого, тоді я обійдусь валетами. Гратиму так, щоб про мене говорили не осудливо, а тільки жартома й прихильно — Наско Авантюрист. Якщо взагалі мені пощастить включитися в гру, бо щодо таких типів, як моя „милість, існує чіткий наказ: для втікачів із Болгарії, які не здаються прикордонній охороні, — куля!

Виклав свої думки в листі й надіслав його Насо. Мене, мабуть, шукали в моїх краях, гадаючи, що я подався побачитися з батьками, і ні на мить не припускали, що можу дійти до такого: утекти з Болгарії. Тому я спокійно розгулював по Ямболу — документи в мене були надійні.

Увечері дістався до одного села за сім кілометрів од кордону. Цей край я знав не гірше, ніж наддунайські землі між Огостом й Іскиром. Не раз був із своїм взводом на навчанні в тутешніх байраках.

Я просувався до мети без перешкод, але подеколи мене проймали сумніви: «Ех, собаче життя, якщо мене зачепить зараз якась куля, помру втікачем, зрадником. На мене поналіплюють усякі ярлики. Шкодую, що завдам неприємностей і страждань мамі й таткові, Насо і Морякові. Гляди, ще притягнуть їх до відповідальності за те, що ручалися за ворога».

І напоумлював себе:

«Ти справді Наско Авантюрист, але зараз це не комплімент, а докір. Щоб у пристойному світлі виставити свої авантюри перед людьми й перед самим собою, ти правиш із себе мало не святого, а звинувачуєш у всьому полковника й бозна ще кого. Він здається тобі підступнішим од сатани, і ти приписуєш йому вади, яких він не має. Ти заслуговуєш, любий, такої березової каші, щоб принаймні місяць сидіти не міг».

Я зупинився. Заспокоював себе тим, що всі ці думки од перенапруження й перевтоми. Відпочив і знову поповз — нечутніше за змію.

Дістався до просіки. Од хвилювання, що добрався до смуги, аж задихнувся. Тільки од радості чи страху — не можу сказати. Знову поповз. Так, оранка: контрольно-слідова смуга. Лікоть за ліктем, вдих-видих. Переповз. У долоні позаганяв якісь колючки. Впав обличчям у траву, щоб не застогнати від болю, і знову — лікоть за ліктем, вдих-видих. Все ще не наважувався підвестися, зашарудіти.

Відповз кроків на сто, кахикнув, зламав гілку, кинув кілька камінців. За собою почув тупіт підкованих чобіт, десь заскавучав собака, тишу розірвала автоматна черга. Почули шурхіт, може, побачили й сліди на смузі, і якийсь солдат вистрелив навмання, а швидше од люті.

Я саме цього й прагнув — щоб на турецькому посту почули постріли. І ще хотів, щоб мене обпекла якась куля, просто щоб зірвала шкіру на руці чи нозі. Аби залишився слід від стрілянини.

Кульову рану міг і сам собі нанести, але в Кларка досить розумні спеціалісти, щоб одразу з'ясувати, від моєї зброї чи зброї прикордонників ця рана.

Я біг щодуху. Продирався крізь чагарники, петляв між дерев, падав і вставав. Здіймав шум, щоб турецькі прикордонники почули мене здалеку й не взяли на приціл. Усе тіло боліло.

Моя права нога втрапила в якусь ямку, я застогнав і