Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

І підготував. Пізно ввечері, коли люди порозходились по домівках, мій земляк одвів мене на одну з околичних вулиць. Не дуже добре знаю Пловдив і тому не збагнув, куди саме ми прийшли. Я причаївся на одному розі, насунувши капелюх на очі і піднявши комір піджака — точно так, як описують убивць із засідки. За хвилину-дві вулицею пройшов чоловік — добре вдягнутий, із солідною поставою, видно, не останнього щабля суспільної драбини. Не побачивши навколо інших людей, я тричі вистрілив у нього і побіг по перпендикулярній вулиці.

Почув крики: «На поміч!», «Тримай його!» Загрюкали двері, десь завалував собака. Добіг до самотнього «мерседеса» й пірнув у його відчинені дверцята.

Потім у тій же канцелярії грали в белот. Я, Насо й оті двоє, що арештували мене у взуттєвому магазині. Ми випили, і я почав умовляти Насо вирушити до Софії і знайти оту співачку з пивниці. Він відповів з багатозначною усмішкою:

— Хлопче, Захід розкладницьки вплинув на тебе. Не вдирайся у чужі володіння.

Розпитував про друзів. Нічого й казати, найперше мене цікавив наш земляк Райко Моряк. Шкода, що він на навчанні за кордоном. Інакше ми напевно побачилися б, Дуже мені хотілося почути думку Моряка про все, що я зробив і що мені ще належить зробити в американському центрі. А ще кортіло довідатися, чи зрозумів він, що я намагався робити все так, як робив би він на моєму місці.

Ранком прочитав у пловдивській газеті таке повідомлення:

«Учора о 23 годині 30 хвилин невідомий злочинець стріляв у секретаря міського комітету партії тов. Караєнева і поранив його. Товариш Караєнев повертався із зборів на заводі «Метал». Його одразу відвезено до лікарні, рана виявилась легка, без серйозної загрози для здоров'я. Громадяни, що прибігли на місце замаху, помітили молодого чоловіка, кинулися навздогін, але злочинцеві вдалося втекти. Один робітник зумів підставити йому ногу, і той впустив свій пістолет — системи браунінг № 23645.

Громадян, які знають, де переховується злочинець, просять сприяти органам влади у його затриманні».

Нічого не скажеш, «номер», влаштований Насо, закривавив мене.

Ми сиділи в одній квартирі на вулиці Патріарха Євтимія. На вхідних дверях висіла табличка з прізвищем якоїсь родини, але я не дуже певен, чи тут хтось живе. Сиділи навколо голого столу — я, Насо і ще один довговидий з рівним, пригладженим волоссям. Не знаю чому, але я завжди з недовір'ям ставлюся до людей з рівним волоссям. Кучеряві виказують інший характер, у них бачу щось своє, самобутнє. Чи я прихильний до них тому, що сам належу до такого ж типу?

Довговидий — мій керівник. Полковник. Насо — його перший помічник. І, так би мовити, мій захисник і гарант моєї благонадійності перед начальством.

Увесь час Насо дивився на мене так, як діти дивляться на льотчиків. І навіть не приховував своєї заздрості.

Полковник був стриманою і, я навіть сказав би, холодною людиною, хоча й знаю, що за такі слова на адресу працівників Державної безпеки можуть звинуватити у песимізмі. Мені здається, що він математик. А якщо й не має математичної освіти, то принаймні в нього нечула душа математика, а для мене це однаково.

На все, що я говорив йому, він відповідав кивком і висловом, добре мені відомим: «Я передав товаришеві генералу вашу доповідь».

— Ну, можемо сказати, що й другий етап «Варіанта № 1» виконано успішно. Залишається ще одне — розкрити зв'язки американського центру з його резидентами у Болгарії. Одначе тут ми досі не виявили нічого особливого в поведінці персоналу міжнародних залізничних вагонів. Може, вам слід звідти розплутувати клубок.

— Спробую.

— Те, що ви обоє влаштували у Пловдиві, зроблено чисто.

Насо встиг мені підморгнути, похилив голову й усміхнувся, неначе говорячи: «Слухай далі».

— Слід було, однак, — говорив своїм повчальницьким голосом полковник, — порадитись, і товариш капітан мусить взяти це до уваги. Вам обом, видно, до вподоби свавілля. Побачимо, як ще відгукнуться західні станції. Де можна засікти Безрукого й Кирпатого?

Я пояснив, що один у Казанлику, а другий — в Єлховому, але точного їх місцезнаходження я не знаю. Це відомо тільки Кларкові.

Сказавши щось, полковник замовк і допитливо дивився на мене. Я вловив у його погляді подив.

— Коли вони повертатимуться? — запитав він.

— Нам наказано повертатися кожному самостійно після виконання завдання.

І ці слова він зустрів з подивом.

— Ви вважаєте, що їх не слід брати, я правильно вас зрозумів?

Він прекрасно зрозумів мої слова, тільки я не міг збагнути, чому він сумнівається.

— Якщо ви візьмете їх обох, моє перебування на свободі викличе сумніви й призведе до провалу.

— Але ж ти вже «закривавлений»!

— Ви добре знаєте, що такі-от «убивства» завжди викликають сумніви.

Полковник помовчав, а тоді з ледь помітною посмішкою сказав:

— Інтересно виходить, генерала випустили, тут зараз два найвідоміші диверсанти, які вчинили десятки вбивств, то і їх випустимо?.. Як ви собі це уявляєте?

Справді, нічого гарного в цьому я не бачив, але ж і не було тут жодної трагедії.

— Вважаю, — заявив я твердо, — що згодом знайду спосіб сповістити, коли вони підуть без мене, і тоді вам буде найзручніше взяти їх.

— Це звучить як голослівне втішання.

— А ваші слова звучать як безпідставне недовір'я!

Мене, здається, знову дідько смикнув за язика, і