Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

— Ваша теза про комітети й організації…

— Це ще не означає, що теза скомпрометована. Ніхто не твердив, що провали виключені. Крім того, ви добре знаєте, що це не тільки моя теза. Алекс заходився організовувати зустріч, а моя думка була досить категорична — необхідна обережність, щоб не натрапити на непевних людей. Цю обережність Кирпатий вважав боягузтвом.

— Не гарячкуйте, ніхто вас не обвинувачує.

Ніхто? Коли так — добре, але я не міг залишатися спокійним під його недовірливим поглядом.

Коли Кларк вийшов, до кімнати ввійшов чи швидше влетів Кирпатий. Він явно не міг знайти собі місця, й також ясно було, чого він лютує, — жадоба помсти робила його безрозсудливим.

Перш ніж він заговорив, я сказав тихо, щоб не чути було з-за дверей:

— Ми не можемо залишити це так. Якщо ми складемо руки, комуністи подумають, що ми налякані й безсилі. Саме тепер наспів час для відплати!

Мені нічого не коштувало дати таку пораду. Зі своєю кульгавою ногою не зможу йти до Болгарії, піде Кирпатий, а саме цього я й хотів. Тільки 6 Кларк не завагався та не заборонив йому.

— Я… я теж так думаю… Саме зараз настав час!

Він не міг говорити, просто задихався.

Тієї ж ночі Кирпатий перейшов кордон. Ранком Кларк прийшов до мене і сказав:

— Ще одне нещастя. Не треба було його випускати. Саме тепер не слід було його пускати!

А я думав: добре, що він пішов саме тепер, коли там чекали приходу, і добре, що я закривів, бо інакше як би я міг пояснити своє небажання йти з ним!..

— Це може бути не тільки звичайна… звичайна… Як би сказати? Так, невдача. Може, слід підозрювати щось інше?

Підозрюй що завгодно. Раз ти зі мною говориш про це, значить не я об'єкт підозрінь. Не умовляв же тебе випустити Кирпатого, він сам зажадав цього, і ти вирішив, що саме зараз доречно перейти кордон, аби показати свою силу. На жаль, цього разу сильним виявився інший!

Побоявся, що можу всміхнутись і полковник помітить це. Скривився, немов од болю в нозі.

Кларк вийшов.

Звичайнісінька телеграма звичайним шляхом дісталась до місця призначення. Дісталась, бо потрапила в руки одного болгарина, передана йому іншим болгарином.

«Дякую тобі…»

Дякую тобі і я, друже. Добре було б колись побачитися. Байдуже, хто частуватиме. Важливо побачитись і потиснути тобі руку.

Припускав, що переміни почалися з виразу здивування на одному видовженому скептичному обличчі, а також із слів:

— Ти диви, як він підписався — «Один авантюрист». Цей хлопчина…

Цей хлопчина, товаришу полковник, не вміщується в усталені виміри: «надійний» — «ненадійний», «патріот» — «зрадник».

Тільки-от хлопчина, який лежить з покаліченою ногою, попри сприятливі для нього зміни не може дозволити собі радіти, хоча йому і кортить бахнути по-весільному з рушниць чи принаймні закричати так, щоб комин старого замку захитався.

Успіх беззаперечний, але скільки мені ще хитрувати? Бо мало що може статися. Після якого мого необдуманого кроку розлючений Кларк улетить до моєї кімнати й без жодного слова спрямує мені в голову пістолет? Тільки б не напав ззаду. За всіх інших обставин я ще зможу кинутись на нього, схопити за шию, і, перш ніж сконаю від його кулі, він відчує залізо моїх пальців і знепритомніє од мого крику: «Дивись, як гине болгарський розвідник!»

Картину двобою між нами я бачив навіть уві сні і шкодував, що жоден болгарин не зможе бути свідком цього, щоб розповісти потім, як загинув Наско Розвідник. А мені дуже, дуже хотілося, щоб у моєму дунайському краї це переповідалось так, як з уст в уста передаються партизанські легенди про Райка Моряка.

Що це, потяг до слави? Чи поклик смерті?

Старі люди кажуть — грає зі своїм життям…

Я не міг поскаржитися на відсутність уваги до себе в ці дні: і від Дейвіс, і від Кларка, і від його співробітників. Мені запропонували лягти в лікарню. Я жартував, що, коли кістка ціла, усе заживе, як на собаці.

Якось увечері того дня, коли Дейвіс звичайно їздила в магазин на вокзалі, я чекав на лавці в парку. Вона вийшла з машини, і я заговорив до неї. Дейвіс глянула на вікна другого поверху й пошепки запитала:

— Знаєш, що в цій сумці?

— А що може бути в жіночій сумці, крім туалетного причандалля?

— Помиляєшся, друже. Тут цілий скарб.

— Чекова книжка на один мільйон?

— Ні.

— Зливки золота?

— Менше, але дорогоцінність.

— Здаюсь, не можу вгадати.

— Бачиш, твоя фантазія іноді зраджує тебе. От і залишайся з цією загадкою!

І вона пішла.

Таємниця пекла мене, але неподалік я побачив двох болгар і почвалав до них. Удавав, що мені набридло бродити самому, а тим часом думав: «Ця сумка мусить бути моєю! Цей скарб мусить бути нашим!»

О пів на десяту ранку Кларк увійшов до кімнати й сказав:

— Ми не тільки втрачаємо, але й виграємо.

Як звичайно, я лежав на спині. Він стояв серед кімнати з люлькою в руці, злегка розставивши ноги. В його тоні вчувалася неприхована радість:

— Ви здогадуєтесь, у чому наш успіх?