Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

На людях Дейвіс завжди була дуже коректна зі мною. У Туреччині працювала вже чотири роки, з яких перші два — в інформаційному центрі в місті. Ця робота зв'язувала її з багатьма людьми, і вона часто озиралась, не бажаючи, щоб хтось із знайомих побачив її у невигідному становищі, у яке може потрапити отака-от дівчина. Коректною чи швидше стриманою була вона і в районі вілли.

Ми поспішили роздягнутися і кинулись у воду. Я плив і роздивлявся протилежний берег. Точнісінько такий, як румунський берег Дунаю. Тільки замість тополь тут височать будинки. Я завжди мріяв переплисти Дунай, і ніколи це мені не вдавалось. А крім того, коли бачу протилежний берег, мені кортить за всяку ціну дістатися до нього першим. За всяку ціну! У військовому училищі один викладач назвав це хворобливим честолюбством.

Кларк говорив Дейвіс: «Цей амбітний болгарин ніколи не потрапить у безвихідне становище».

Хай собі ліплять до мене які завгодно епітети. Я знаю, що це в крові кожного придунайського хлопця. Тих хлопців, які з ранньої весни бігали у самих трусах. А найбільшою мукою для їхніх батьків було витягнути їх з річки.

Було в нас дві мрії: перша — впіймати великого осетра і щоб торговці вкрили його всього від голови до хвоста левами, які ми роздали б знедоленим рибалкам. Друга мрія була трохи егоїстичніша: пройти Дунай від витоків до гирла. Мали ми й свого кумира — Райка Моряка. Ходили його ходою, сміялися його гортанним сміхом, але, скільки не надимались, шибки у вікнах не деренчали, як від його реготу.

Ми мріяли бути сміливими й невловимими, як Райко Моряк, і як він вислизав з оточення і засідок поліції, так і ми уникали будь-яких спроб спіймати нас — чи то були батьки, вчителі або навіть міліція.

Пізніше, коли почали міняти портрети в клубах і канцеляріях, ніхто ніколи не змінив у собі образ сухопутного моряка з придунайського села Брегове. Точніше — не змінив отого уявлення, яке ми склали про Райка Моряка в перші дні після Дев'ятого вересня.

Почув вигук і згадав, що я не сам. Повернув назад. За двадцять метрів пливла Дейвіс, втомлена і навіть налякана. Вона говорила англійською мовою:

— Боже мій, але… але що це з тобою?

Кількома помахами я наздогнав її. Вона задихалась, губи її посиніли.

— Я розсерджусь на тебе… ти… просто невихований і… Це просто…

Я поцілував її й нічого не відповів. Підтримував її лівою рукою, а правою загрібав. Коли ми дісталися берега, я підняв її на руки й побіг по каменях.

— Ти мене впустиш! Прошу тебе, Огняне!

Я майже впустив. Кажу майже, бо встиг притиснути її до грудей, а сам упав на коліна, ліва нога потрапила між двох каменів, і моє обличчя — то було обличчя людини, яку пропороли ножем.

Вона скочила на ноги й запитала, що зі мною. Я тяжко дихав, уп'явшись зубами в руку, щоб не закричати від болю. Вивільнив ногу і уважно обдивився її. Дейвіс заметушилася коло мене, питала, де болить, цілувала й голубила мене. Допомогла мені піднятись. Я обійняв її за плечі і закульгав.

Ми повернулися на віллу. Було близько третьої години. На дверях стояв розлючений Кирпатий. Він підійшов і запитав:

— Що сталося?

— Неприємність, — пояснила Дейвіс. — Будь ласка, допоможіть йому дійти до спальні, а я викличу лікаря.

Кирпатий підхопив мене й роздратовано запитав:

— Ну, то що з тобою?

— Та купались, і ногу… чи то зламав, чи то підвернув.

— Це все заживе… минеться… Інше тобі не минеться.

За цим тоном мені вчулося велике лихо. Але не став розпитувати, хай сам розповість.

— Полковник Кларк шукав тебе. Лютує, не знає, куди ти подівся.

Я знову промовчав — хай сам усе викладе.

— Безрукий… Безрукий погорів! Цього ранку була сутичка. Його, мабуть, убито чи затримано.

Ми дійшли до спальні. Я вхопився за ручку дверей, але не поспішав відчиняти. Даремно підвернув ногу. Не слід було, та звідки ж знати, що можна обійтися без цієї хитрості, внаслідок якої можу закривіти, якщо вже не закривів.

Тільки я впав на ліжко, як у дверях з'явився сам Кларк.

— Будь ласка, залишіть нас наодинці, — звелів він Кирпатому й сів навпроти мене.

— Я вже знаю, що з вами сталось, але це швидко минеться. Дейвіс викликала лікаря, і він прийде за п'ятнадцять хвилин. Як ви пояснюєте невдачу Алекса?

— Я ще не знаю, що саме трапилось.

— Минулої ночі в районі, де мала відбутися зустріч, виникла перестрілка. Хто ще брав участь у ній, невідомо, але Алекс напевно був там. Його або затримано, або вбито.

Він не припускав, що Безрукий міг зрадити. І я не припускав цього. Цікаво, що в такому разі він скаже мені?

— Крім того, двох наших агентів затримано в першому ж селі, у яке він мав прийти.

Звичайно Кларк говорив «наші люди» або «болгарські патріоти», а тепер — «наші агенти».

— Що ж можу знати я, пане полковнику?

— Я не кажу, що знаєте, а питаю, що думаєте.

— Невдача. Скоріше всього агентів заарештували по підозрінню, а на допиті вони виказали Алекса.

— Певно, що так, — замислено проказав полковник, — але провалено всю операцію.

— Це ясно, — погодився я. — Тепер найрозумніше виждати.