Мисливці за головами - Ю. Несбе

— Ви брешете.

Барабанний дріб змовк.

— Повторіть.

— Ви брешете, Сюндеде. Я уявлення не маю про те, хто такий Синдре О, і жодних доказів проти мене у вас немає.

Сюндед видав сухий смішок, схожий на скрекіт газонокосарки.

— Он воно як? Ну тоді поясніть мені, де ви знаходилися останні двадцять чотири години. Чи не зробите нам такої ласки, пане Чикерюд?

— Можливо, — сказав я. — Якщо ви розповісте мені, у чому, власне, справа.

— Двигони йому як слід! — вигукнув прищавий. — Чуєш, Ендріде, ну ж бо…

— Стули пельку, — спокійно осадив його Сюндед і знову повернувся до мене: — А чому ми маємо вам це розповідати, Чикерюде?

— Бо тоді я буду з вами розмовляти. Інакше я мовчатиму до прибуття мого адвоката. З Осло. — Я побачив, як губи Сюндеда витяглися в ниточку, і додав: — Завтра, якщо нам пощастить.

Сюндед схилив голову, дивлячись на мене, як на комашку, і ніби розмірковуючи, чи варто взяти мене у свою колекцію, чи просто розчавити.

— Гаразд, Чикерюде. Почалося все з того, що вашому нинішньому сусідові повідомили по телефону, що знайдено кинутий на дорозі трактор і зграю ворон, котрі бенкетують на косарці. Живилися вони там, як з’ясувалося, м’якоттю собачої тушки. Трактор належав Синдре О, але той через відомі причини не відповів, коли йому зателефонували, тож до нього приїхали і побачили його у тому ж кріслі-гойдалці, в яке ви його і посадовили. У сараї ми знайшли «мерседес» з від’єднаним мотором і свідоцтво про реєстрацію машини на ваше ім’я, Чикерюде. Нарешті, поліція Елверума вловила зв’язок між рештками собаки і повідомленням з лікарні про те, що знайдено чоловіка у напівпритомному стані, всього вкритого нечистотами і сильно покусаного собакою. Зателефонували до лікарні, і черговий санітар повідомив, що пацієнт непритомний, але у його кишені виявилася кредитна картка, на якій стояло ім’я «Уве Чикерюд». Упс — ось ми і зустрілися.

Я кивнув. Тепер зрозуміло, як вони мене знайшли. Але як це вдалося Граафу? Це питання знову і знову безрезультатно поставало в моїй доволі-таки отупілій голові, ступінь тупості якої я усвідомив, тільки коли у мене сяйнула зовсім безглузда думка: а чи немає у Граафа зв’язків і в місцевій поліції? Хтось, хто влаштував так, щоб він опинився у палаті ще до них? Ні! Вони ж одразу увійшли і врятували мене. Хоча ні, не так. Врятував мене Сюндед, цей Сюндед з КРИПОСа, який нічого не підозрював. Я відчув, як посилюється головний біль, коли майнула нова думка: якщо все так, як я припускаю, то на яку безпеку я можу сподіватись у камері попереднього ув’язнення? І синхронне дихання близнюків Монсенів ураз припинило вселяти відчуття безпеки. Її взагалі було вже нізвідки сподіватися; здавалося, в цьому світі ні на що уже не можна покластися. І ні на кого. За винятком хіба що однієї людини. Яка ні про що не здогадується. Чоловіка з б’ютікейсом. Мені слід розкрити карти, розповісти Сюндеду все, домогтися, щоб він зв’язався з іншою поліцейською дільницею, — Елверумську, безсумнівно, куплено, в цій машині як мінімум один кріт.

Знову затріскотіла рація:

— Машина «нуль-один», відповідайте!

Прищавий водій схопив мікрофона:

— Так, Лісе?

— Біля «Ведмежого паба» жодного трейлера нема. Прийом!

Розповісти все Сюндеду означало, зокрема, зізнатися, що я викрадач предметів мистецтва. І як я зможу переконати поліцію, що вбив Уве з метою самооборони, що це був практично нещасний випадок? Адже у нього очі вирячувалися від наркозу Граафа…

— А ти помізкуй, Лісе. Порозпитуй там довкола. Не дуже-то сховаєш восьмиметрову бандуру у такій місцевості, хіба ні?

У голосі, що пролунав у відповідь, чулося легке роздратування:

— Карлсен каже, ти ніколи не відмовиш знайти його таратайку, ти ж усе-таки поліцейський і його зять. Прийом.

— Чорта лисого! Ти це викинь з голови, Лісе!

— Він каже, що не так уже й багато вимагає, адже тобі дісталася не найпотворніша з його сестер.

Мене струсив розкотистий регіт близнюків Монсенів.

— Скажи цьому бовдуру, що сьогодні ми на важливому завданні, — прошипів прищавий. — Кінець зв’язку.

Я уявлення не мав, як мені слід грати у цій грі. Адже вони незабаром зрозуміють, що я не той, ким вони мене вважають, це лише питання часу. Розповісти їм усе відразу, чи ця розмінна карта знадобиться мені потім?

— А тепер ваша черга, Чикерюде, — сказав Сюндед. — Я пробив вас по базах. Ви наш старий знайомий. І за нашими паперами ви неодружені. Що у такому разі мав на увазі лікар, кажучи, що подбає про вашу дружину? Діану, так він, здається, сказав?

Ось і все, карту мою бито. Я зітхнув і глянув у вікно. Пустища. Поля. Жодної зустрічної машини, ані будинку, тільки хмаринка пилу від трактора чи легковика далеко в полях.

— Не знаю, — відповів я.

Треба думати чіткіше. Ясніше. І бачити всю дошку.

— А які у вас були стосунки із Синдре О, а, Чикерюде?

Це звертання вже почало мені набридати. І, зібравшись відповісти, я зрозумів, що знову помилився. Адже поліція вважає, що я — Уве Чикерюд! Саме це їм повідомили у лікарні. Але якщо вони передали цю інформацію Класу Граафу, то навіщо б йому відвідувати цього Чикерюда у лікарні? Він ніколи не чув про жодного Чикерюда, ніхто на цілісінькому білому світі не мав уявлення про те, що Уве Чикерюда щось пов’язує зі мною — Роджером Брауном. Щось тут не сходиться. Ні, він знайшов мене якимось іншим чином.

— Ви чули моє питання, Чикерюде?

Спершу Грааф знайшов мене у тому лісовому будиночку. Потім у лікарні. При тому що мобільника у мене із собою вже не було. У Граафа немає зв’язків ані в «Теленорі», ані в поліції. Але як тоді це можливо?

— Чикерюде! Алло!

Хмаринка пилу на бічній дорозі рухалася швидше, ніж мені спершу видалося. Попереду показалося перехрестя, і я раптом відчув, що хмаринка рухається просто на нас, що ми от-от зіткнемося. Залишалося сподіватися, що водій тієї машини усвідомлює, що у нас — право пріоритетного проїзду.

Може, тому прищавому водієві варто натякнути, щоб він про всяк випадок скористався клаксоном? Натякнути. Що там сказав Грааф у лікарні? «Діана має рацію. Волосся у вас і справді розкішне». Я заплющив очі і відчув її руки у своєму волоссі тоді в гаражі. Запах. Від неї пахло інакше. Пахло ним, Граафом. Ні, не Граафом. Пахло «ХОТЕ». Хмаринка пилу, спрямована на нас. І наче у сповільненій зйомці, все стало на свої місця. Як же я раніше не зрозумів?

— Нам загрожує смертельна небезпека, Сюндеде.

— Єдиний, кому