Мисливці за головами - Ю. Несбе

Ясна річ, він мав рацію. І це підтвердило мої попередні підозри, коли Фельсенбрінк з «ХОТЕ» так однозначно порекомендував Граафа в очільники до найсуворішого конкурента.

— То «ХОТЕ»… — почав я.

— Так, «ХОТЕ» має намір забрати собі «Патфайндер».

— Бо американці погодилися покращити ваші справи лише за таких умов?

— Гроші, що ми отримали як акціонери «ХОТЕ», залишаться на спеціальному рахунку, поки не буде виконано всі умови угоди. Хоча те, про що ми говоримо, ніде, зрозуміло, не зафіксовано.

Я повільно кивнув.

— Отже, вся ця комедія стосовно того, що ти пішов у відставку на знак протесту проти продажу компанії, — лише інсценування, аби показати себе добропорядним кандидатом, якому можна передати управління «Патфайндером»?

— Саме так.

— А очоливши «Патфайндер», ти змусив би акціонерів продатися американцям?

— Змушувати можна по-різному. Коли у «Патфайндері» за кілька місяців зрозуміють, що їхня технологія вже не таємниця для «ХОТЕ», вони самі усвідомлять, що поодинці у них немає шансів, що найкращий вихід — це співпраця.

— Бо ти потихеньку зіллєш цю технологію в «ХОТЕ»?

Усмішка Граафа, тонка і біла, нагадувала стрічкового черв’яка.

— Як уже було зазначено, вони складають чудову пару.

— Але це буде примусовий шлюб, адже так?

— Якщо бажаєш. Але завдяки сполученню технологій «ХОТЕ» і «Патфайндера» ми приберемо до рук усі оборонні замовлення на GPS у Західній півкулі. І прихопимо кілька у Східній… Заради цього варто трішки пошахраювати, тобі так не здається?

— І за вашим планом це призначення мав влаштувати я.

— Але ж я насправді сильний кандидат, чи не так? — Клас Грааф стояв у ногах мого ліжка, з пістолетом у правій руці, спиною до дверей. — Але ми хотіли підстрахуватися. З’ясували, з якими рекрутинговими агентствами вони співпрацюють, і дещо рознюхали. Виявилося, у тебе певна репутація, Роджере Браун. Кажуть, кого ти запропонуєш, того і візьмуть. Ти в цьому розумінні чемпіон. Звісно ж, ми вирішили діяти через тебе.

— Я зворушений. Але чому б не вийти просто на «Патфайндер», коли він так уже вам потрібен?

— Роджере, не забувай — адже я колишній директор великого страшного вовка на ринку GPS! Вони одразу б щось запідозрили, варто було б мені першим до них наблизитися. Ні, це вони мали мене «знайти». Наприклад, за допомогою одного хедхантера. Та й ще щоб він мене вмовляв. Єдиний правдоподібний хід, аби «патфайндери» повірили, що я прийшов без поганих намірів.

— Зрозуміло, але навіщо було використовувати Діану, чому не вийти просто на мене?

— Не вдавай із себе ідіота, Роджере! Ти б теж відчув щось недобре, якби я надумав сам запропонувати свою кандидатуру, й обминав би мене десятою дорогою.

Він мав рацію. Я вдавав ідіота. А справжнім ідіотом був він сам.

Ідіотом, якого розпирає від захоплення власним геніальним, точно розрахованим планом, що він не може втерпіти і буде стояти й хизуватися ним, поки хто-небудь не зайде в палату. А це, напевне, відбудеться досить скоро, я ж типу хворий, якщо вже лежу тут.

— Ти приписуєш мені надто благородні мотиви, Класе, — сказав я, подумавши: як же це можна — стратити людину, перейшовши з нею на «ти». — Я просто пропоную кандидатів, які, на мій погляд, напевне отримають роботу, причому зовсім не обов’язково тих, кого сам вважаю найкращими для певної посади.

— Однак, — Грааф насупився, — хедхантери твого рівня все ж не до такої міри аморальні?

— Погано ти знаєш хедхантерів, як я подивлюся. Не слід було вплутувати сюди Діану.

Граафа це явно потішило:

— Що, правда?

— Як тобі вдалося її звабити?

— Тобі справді цікаво, Роджере? — Він трохи підняв пістолета. Метр. Поміж очі?

— Помираю від цікавості, Класе.

— Як собі знаєш. — Він знову трохи опустив пістолета. — Я неодноразово навідувався до неї в галерею. Купив декілька речей. Не одразу і за її рекомендацією. Запросив її в кафе. Ми говорили на різноманітні теми, на глибоко особисті теми, що можливо тільки між зовсім чужими людьми. Про сімейні проблеми…

— Ви обговорювали наші сімейні проблеми? — вирвалося у мене.

— Ясна річ. Як розведений чоловік, я багато чого розумію. Розумію, наприклад, як це важко для такої вродливої і зрілої жінки, коли чоловік не хоче дітей. Або вмовляє її зробити аборт, бо у дитини начебто синдром Дауна. — Клас Грааф вишкірився, просто як Синдре О у своєму кріслі-гойдалці. — При тому що я дітей просто обожнюю.

Кров разом із глуздом відлила від моєї голови, лишивши там єдину думку: вбити ось цього, того, хто стоїть зараз переді мною.

— Ти… ти сказав їй, що хочеш дитину.

— Ні, — тихо відповів Грааф. — Я сказав їй, що хочу дитину від неї.

Довелося зібрати усі свої сили, щоб відповісти стриманим тоном:

— Діана ніколи 6 не зрадила мене з таким опудалом…

— Я запросив її до себе додому і показав свого так званого Рубенса…

— Так званого? — Я розгубився.

— Так, ця картина, звісно ж, не оригінал, просто дуже якісна і стара копія, написана сучасником Рубенса. Німці, щоправда, досить довго вважали, що це оригінал. Бабуся показувала її мені, ще коли я був підлітком і жив тут. Шкода, що довелося збрехати тобі щодо справжності.

Те, що я почув, напевне, мало б приголомшити мене, та після стількох килимових бомбардувань я просто взяв цей факт до відома. Водночас зметикувавши, що Грааф знає про підміну полотна.

— Тим не менш копія зробила свою справу, — сказав він. — Діана, побачивши її і вважаючи, що це — справжній Рубенс, зробила висновок, що я не тільки хочу зробити їй дитину, але і зможу їх обох забезпечити, інакше кажучи, дати їй те життя, про яке вона мріяла.

— І вона…

— Вона, звісно ж, погодилася подбати, щоб її майбутній чоловік отримав місце керівного директора, що означало респектабельність, і як наслідок — гроші.

— Тобто… тоді ввечері в галереї… усе суцільний балаган від початку до кінця?

— Ну звісно ж. Якщо не враховувати того, що ми не змогли досягнути мети так швидко, як сподівалися. Коли Діана подзвонила мені і розповіла, що ти вирішив не рекомендувати мене… — Він театрально звів очі до неба. — Уявляєш мій шок, Роджере? Розчарування? Лють? Я просто не міг зрозуміти, чим же я тобі не вгодив. Чим, Роджере, що, ну що я тобі зробив?

Я глитнув. Грааф виглядав таким безрозсудно-розслабленим, наче у нього в запасі був увесь час світу для того, щоб всадити мені кулю у череп, серце чи будь-яку іншу ділянку тіла, яку він вибере.

— У тебе замалий зріст, — сказав я.

— Що-що?

— То це ти змусив Діану підкласти в машину