Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

— То ти зустрінешся з Женею ще раз? — тихо спитала я після теревень про те, що ж таке кохання і моїх спроб запевнити подругу, що вона ще зустріне свого принца. Олі категорично не щастило з залицяльниками. Вони були, але всі такі, що краще годилися для її історії в колонку, ніж у чоловіки. Кожен зі своєю історією, кожен потребував втіхи, але не міг сам взяти відповідальність за її щастя.

— Останній раз, — суворо викарбувала вона і врешті встала зі стільця. — Мені вже час. Пробач, що так швидко тікаю.

— Нічого. Я рада, що ти взагалі знайшла годинку для мене, — всміхнулася я і вийшла провести гостю. Мимовільно глянула на шафку біля дверей. Взуття Слави не було, отже, ще не повернувся? А яка пора? Вже наче мав би... Може щось затримало?

Попрощавшись з подругою, я повернулася на кухню. Помила чашки, прибрала печиво, увімкнула робот-пилосос, щоб працював собі, а потім вирішила перевдягнутися в щось домашнє, бо ж я ще в новому одязі. Як прийшла з роботи, так і чаювала з Олею.

Ні про що не підозрюючи, впевнено зайшла в спальню. Погляд мимоволі ковзнув на велике ліжко навпроти дверей... На мить я завмерла, бо узріла прекрасну рожеву троянду, що лежала на перині. Забувши і про одяг, і про все на світі поспішила взяти чарівну квітку в руки. Яка ж ніжна і пишна! Торкнулася пальцем пелюсточки, вдихнула неймовірний аромат... Казково! Я знову відчула себе дівчинкою, беззахисною, тендітною і коханою. Тій, якій без причин дарують квіти, чия усмішка бажана, чий настрій цінний, чиє щастя важливе.

Помітила листівку, що залишилася лежати на ліжку. Чарівно всміхаючись, оглянулася, ніби підозрюючи, що Слава десь тут, спостерігає за моєю реакцією з-за штори. Та його не було... А може він був змушеним вийти... Може готує сюрприз? Боже, невже зізнання? Це так тремтливо і бентежно.

Обережно розгорнула послання, приготувавшись читати щось дуже приємне. Але те, що я узріла, мене неабияк спантеличило.

«Люба Сашо!

Дякую тобі за все, що ти зробила для мене.

Вибач мені за всі незручності, що доставив. Дарма я дозволив собі зайвого: це було помилкою, моєю помилкою, а не твоєю.

Сподіваюсь, ти не ображаєшся на мене, я кажу це все абсолютно щиро. Думаю, нам краще не бачитись і не спілкуватись хоча б якийсь час, сама розумієш. Я бажаю тобі щастя, завжди бажав, чесно.

Ще раз дякую тобі за все.

Слава»

Серце впало додолу. Здалося, мене враз кинули в ополонку з крижаною водою. І цей біль від раптового холоду скував мене... Ще трохи — і замерзне серце.

Немов під час лихоманки, я почала тремтіти. Стало так ніяково і так гірко водночас. Я навіть не думала, що після відмови Жені зможу так яскраво і чітко відчувати розчарування.

То все було помилкою? А я ще про якесь зізнання подумала. Дурепа... Ось і залишилася знову з носом, вкотре відчувши себе самотньою і нікому не потрібною.

То нам краще не спілкуватися? О Всевишній...

Різко вибігши з кімнати, я увірвалася в спальню Слави. Але в шафах було так само порожньо, як у моїй душі. Повільно сповзла по стіні, сідаючи на килим в куточку. Я втратила його. Втратила свого найкращого друга! Як я могла бути такою безпечною? Чому дозволила цьому статися? Авжеж, в ту мить магія між нами була взаємною... Але наша дружба, наша підтримка, наша історія набагато важливіші за те. Я втратила найближчу людину через мить примарного щастя! Яка дурепа!

А він, певно, таки кохає свою Аліну. Може спросоння навіть уявив її, коли цілував мене. А тепер просто не може дивитися мені в очі.

Але я змушена все виправити. Куди він пішов? Йому ж немає, де жити! Замість підтримки я нагородила його ще більшими стражданнями! Жахливо!

Швидко стрибнувши на ноги, помчала на кухню, де залишила свій телефон. Необхідно зателефонувати йому. Сказати, щоб повертався. Скільки вже наша дружба терпіла всяких перешкод? І цю зможе подолати, я впевнена...

"Це було помилкою..." замість телефонного гудка пролунала фраза.

"Моєю, а не твоєю" — мов кинджал у серце, уп'ялася наступна.

"Я бажаю тобі щастя" — звучало ще раз... І чомусь оце речення для мене було найболючішим. Просто так прощаються... Коли бажають щастя, то це звучить, як "прощай назавжди"...

Він не взяв слухавку з першого разу, тому я вирішила набирати доти, доки врешті не досягну свого. Якби знала, де він, негайно поїхала б туди. Але звідки ж мені знати?

— Так, Сашо, — врешті пролунало в слухавці. А я враз загубила все, що мала казати.

— Ти... ти чому поїхав, не сказавши мені нічого? Я сподівалася, ми поговоримо як дорослі люди, — лише й змогла видавити з себе.

— Я вважаю, нам навпаки не варто говорити хоча б зараз. Краще залишити все, як є... — сухим холодним голосом відповів хлопець. На задньому фоні я чула якісь дивні звуки, але зараз не звертала на те уваги.

— Припинити спілкуватися? Що ти кажеш, Славо? І куди ти пішов проти ночі? Скажи, де ти. Я приїду і ми поговоримо!

— Краще не варто. Тим паче ти не приїдеш, я в потязі, — так ось що то за звуки!

— В потязі? Куди ти їдеш? — вразилася я.