Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

— До Львова. Я отримав унікальну пропозицію з роботи...

— До Львова? Ти тікаєш? Ти просто тікаєш від мене! — обурилася я. Оце так! Поки я чекала на нього, щоб щось з'ясувати, він просто втік! — Пішов по-англійськи? Як ти можеш так робити? Адже ми друзі!

— Так, ми друзі, — здалося він всміхнувся, але не радісно, а швидше якось нервово, ніби я зараз образила його.

— Авжеж друзі! Ми дружили роками, були нерозлучними! І що тепер? Всьому кінець? Ти просто втік замість того, щоб поговорити й вирішити! І хто ти після цього? — я кричала від безсилої люті, яка охопила моє серце в мить, коли я усвідомила всю ситуацію. Я втратила його. Тепер точно.

— Сашо, — він хотів щось сказати, але я не дала. Надто багато емоцій.

— Повертайся! Коли приїдеш туди, сідай на потяг у зворотній бік і їдь у Київ! Як же Новий рік? Як же Ліна?

— Ні, я не повернуся. Вибач, але я не можу змарнувати цю нагоду. А про Ліну я зможу дбати й звідси.

— Як же я? — спитала майже пошепки, обійнявши себе, мов би змерзла.

— Ми можемо спілкуватися телефоном, коли забажаєш. Так буде краще для всіх, зрозумій це, — промовив він, ні миті не сумніваючись. І я зрозуміла, що безнадійна ідея — намагатися змусити його змінити рішення. Він вже не зійде з обраного шляху.

— Не буде! Не буде! — вигукнула я. — Але якщо ти так хотів, міг хоча б повідомити мені це, дивлячись в очі, а не тікати з мого дому! Я не чекала від тебе такого... Що ж, успіхів на новому місці! Не сумніваюся, ти з усім впораєшся!

Швидко вимкнувши телефон, жбурнула ним на ліжко і з усієї сили стукнула кулаком по стіні. Ай! Боляче ж як! Прокляття! Я, здається, щось зламала!

Сльози потекли з очей не то від болю, не то від безсилля.

З сумом поставила квіточку в вазу і залізла під ковдру, намагаючись зігрітися. Будинок став зовсім пустим без мого друга. Самотність окутала душу. О небеса, за що мені такі люті випробування?