У пастці - Дік Френсіс

— Дякую, Чарлзе, — сказав він. У мембрані клацнуло, коли він поклав трубку.

У голові пронеслася відразу ціла купа славнозвісних Джікових лайок, відбираючи дорогоцінний час. Як ніколи, нам потрібна була зараз божа допомога.

Тамуючи напад відвертого страху, який усе поперевертав мені всередині, я зняв трубку і подзвонив у кілька місць по внутрішньому.

— Будь ласка, пришліть негайно носильника до номера тисяча сімсот вісімнадцять, щоб забрати речі містера Касаветза.

— Це господарська служба?.. Будь ласка, пришліть когось негайно до номера тисяча сімсот вісімнадцять: треба прибрати, бо містерові Касаветзу було погано…

— Будь ласка, пришліть сестру до тисяча сімсот вісімнадцятого, бо у містера Касаветза страшенні болі…

— Будь ласка, пришліть чотири пляшки найкращого шампанського й десять склянок до тисяча сімсот вісімнадцятого, негайно…

— Будь ласка, принесіть якнайшвидше до тисяча сімсот вісімнадцятого кави на три особи…

— Електрик? У тисяча сімсот вісімнадцятому коротке замикання. — … вода переливається через вінця у ванні, будь ласка, пришліть негайно слюсаря.

Кого б ще викликати? Я перебіг очима список послуг. Видима річ, педикюрів, масажистів, секретарок, перукарів або прасувальників на ґвалт не викличеш… але чому б не викликати телевізійного майстра?

— … Будь ласка, подивіться телевізор у тисяча сімсот вісімнадцятому номері. Ззаду йде дим і смердить так, наче щось горить…

Вистачить, подумав я. Останнє замовлення я зробив для себе, попросивши носія забрати речі. Зараз, — відповіли мені. Я пообіцяв десять доларів чайових, якщо речі будуть у холі за п'ять хвилин. Не турбуйтеся, — радо запевнив мене голос з австралійським акцентам. — Іду цієї ж миті.

Я залишив двері навстіж для носія, спустився на два поверхи ліфтом, де нумерація починалася з тисяча сімсот. У широкому коридорі біля номера Джіка й Сери було ще пусто и нічого не відбувалося.

Десять хвилин минуло.

Я хвилювався.

Перший приїхав офіціант з шампанським; він з'явився не з тацею, а з візком: на ньому кошики з кригою і бездоганні білі серветки. Краще не могло б і бути.

Тільки-но він під'їхав і спинився біля Джікових дверей, як у коридорі з'явилось, поспішаючи, ще дві особи, а за ними, віддалік, поволі посувався прибиральник з візком, де лежала білизна, щітки й стояли відерця. Я сказав офіціантові:.

— Красно дякую за оперативність. — І дав йому десять доларів, що його дуже здивувало. — Будь ласка, йдіть відразу і подайте шампанське.

Він усміхнувся й постукав до Джікових дверей. По паузі Джік відкрив двері. У нього був напружений і стриманий вираз.

— Ваше шампанське, сер, — сказав офіціант.

— Але я… — почав Джік. Тоді раптом трохи неподалік від дверей помітив мене. Я дав йому знак рукою іти в номер, і він ледь усміхнувся, трохи відпружуючись.

Джік у супроводі візка та офіціанта повернувся у номер.

Після того притьма прибігли електрик, слюсар і телевізійний майстер. Я кожному дав по десять доларів і подякував за оперативність. «Виграш на перегонах», — пояснив я їм. Вони взяли гроші, радо всміхаючись, і Джік відчинив двері на їхній стук.

— Електрик… слюсар… телемайстер…

Брови йому полізли на. лоба. Він дивився на мене з дедалі більшим розумінням. Джік розчахнув двері й запросив їх усіх від щирого серця.

— Почастуй їх шампанським, — сказав я.

— Боже милостивий.

Трохи перегодом один за одним прийшли носій, офіціант з кавою і сестра. Я дав усім по десять доларів з мого міфічного виграшу і запросив приєднатися до гурту. Нарешті прийшла прибиральниця, штовхаючи поперед себе свій важезний на вигляд візок. Вона взяла десять доларів, привітала мене з таким щастям і ввійшла до залюдненого номера, де зібралась галаслива компанія.

Тепер усе залежить від Джіка, — подумав я. — Все можливе зроблено.

Несподівано він та Сера вилетіли, як корки з пляшок із золотою фольгою: вони нерішуче зупинилися посеред коридора. Я вхопив Серу за зап'ясток і потяг до себе.

— Штовхни візок прибиральниці у двері й переверни його, — наказав я Джікові.

Він не гаяв часу на роздуми. Щітки полетіли на килим у кімнаті, — й Джік прибив за собою двері.

Ми з Серою вже бігли до ліфтів. Вона була надзвичайно бліда, з диким виразом очей, і я зрозумів, що б там не скоїлось у номері, для неї це було занадто.

Джік понісся за нами. На сімнадцятому поверсі було шість ліфтів, і чекати на них треба було не більше як п'ять секунд. Цього разу секунди здавались годинами, але насправді ми чекали скільки належало, не більш, Двері гостинно розсунулись, ми вскочили у кабіну і з маніакальною швидкістю натиснули на кнопку «закриття дверей».

Двері зачинилися.

Ліфт опустився, справно і швидко.

— Де машина? — запитав я.

— На автостоянці.

— Бери і під'їзди до бічних дверей.

— Гаразд..

— Сера…

Вона дивилась на мене з переляком.

— Візьмеш мою сумку. Вона стоятиме у холі.

Сера повільно перевела погляд на мою єдину вільну руку, на порожній лівий рукав піджака.

— Сера!

— Авжеж… гаразд.

Ми вискочили у хол, де було повно людей, що поверталися з Кубка. Гомінливі групи перебували у постійному русі, перемішувалися, і охопити зором усіх від стіни до стіни було неможливо. Це на краще, — подумав я.

Валізка й сумка чекали біля парадного виходу, їх стеріг юнак у формі носія.

Я підійшов до нього з десятьма доларами.

— Красно дякую, — сказав я.

— Не турбуйтесь, — відповів він радо. — Може, піймати вам таксі?

Я заперечливо похитав головою. Узяв валізку, а Сера сумку, і ми вийшли на вулицю.

Завернули праворуч. Поспіхом. Знову праворуч, за ріг — туди, де ми мали зустрітися з Джіком.

— Його нема, — сказала Сера, панікуючи,

— Приїде, — сказав я підбадьорливо. — Ми рушимо, йому назустріч.

Ми пішли. Я нервово озирався, чекаючи погоню, але її не було. Джік завернув за ріг на двох колесах і загальмував біля нас, іздерши з шин кілька міліметрів покриття. Сера забралася на переднє сидіння, а я з валізкою — на заднє. Джік зробив карколомний розворот на сто вісімдесят градусів і помчав чимдалі від «Гілтона», перевищуючи дозволену швидкість.

— Овва, — промовив він і розсміявся, відпружуючись. — Як ти до цього всього додумався?

— Брати Маркс.

Він похитав головою:

— Дурна до безтями комедія.

— Куди ми їдемо? — спитала Сера.

— Чи помітив ти, — пожартував Джік, — як моя дружина завжди повертає нас до дійсності?

Мельбурн займав дуже велику територію.

Ми їхали навмання на північ, на схід по, здавалось, нескінченних приміських районах, де йшло будівництво: будинки, крамниці, гаражі, споруди легкої промисловості, — усе мало безладний і, як на мою думку, американський вигляд.

— Де ми? — запитав Джік.

— Якийсь Бокс Гілл, — відповів я,