У пастці - Дік Френсіс

— Думаю, він не здогадається, що ми навмисне втекли від нього, — сказав Джік. — Там сьогодні казна-що коїться.

— Чудово.

З ефективною допомогою Джіка я переодягнувся з туриста у стилі Аліс — на завсідника тоталізатора на перегонах у стилі Мельбурнзького Кубка. Він відвіз нас до «Гілтона», запаркував машину на австоянці, і ми ввійшли до вестибюля так, ніби ніколи й не виїздили.

На нас ніхто не звертав уваги. Тут напередодні перегонів панувало збудження. Люди у вечірньому одязі припливали сюди з танцзали і зупинялися невеличкими групками, щоб погомоніти, перш ніж розійтися по домівках. Люди, що поверталися з інших ресторанів, заходили сюди випити по останній. Всі вони обговорювали шанси завтрашніх заїздів.

Джік узяв наші ключі біля столу видачі.

— Ніяких вістей, — сказав він. — Вони про нас тут, здається, не згадували.

— Слушно.

— Тодде, — звернулась Сера. — Ми з Джіком замовимо їжу в номер; ти приєднаєшся до нас?

Я кивнув головою. Ми піднялися ліфтом і пішли до їхнього номера; всі натомилися і тому повечеряли мовчки.

— На добраніч, — нарешті сказав я, підводячись, щоб іти. — Дякую за все.

— Подякуєш нам завтра, — сказала Сера.

Ніч проминула. Дяка богові, проминула.

Уранці мені вдалося однією рукою поголитися і де-не-де помитися; Джік, не зважаючи на мої відмовки, піднявся в номер і допоміг мені зав'язати краватку. Я відчинив йому двері в самих трусах та халаті і вислухав усі його коментарі, коли роздягнувся.

— Боже милостивий, чи на тобі є хоч одне живе місце — без синців і незалатане?

— Було б мені приземлитися для цього на обличчя. Він аж вирячився на цю думку;

— Боже.

— Допоможи мені поправити пов'язки, — попрохав я.

— Я не можу до цього доторкнутися.

— Облиш, Джіку. Розкрути фіксувальні бандажі. У мене попід ними все свербить, і я вже забув, яка на вигляд моя ліва рука.

Лаючись, він розбинтував досконалий витвір аліського шпиталю. Зовнішня пов'язка, як виявилося, складалася з великих міцних шматків полотна, скріплених затискачами, — вони підтримували мій лівий лікоть і фіксували руку, прикріплюючи її до грудей. Під цим верхнім шаром була ціла система крепових бинтів, котрими рука була, прив'язана у цій поставі. Ще якийсь пояс з лейкопластиру, — очевидно, у зв'язку з поламаними ребрами. А попід лопаткою — широка горбкувата пов'язка, котра, — сказав Джік, — прикривала якесь гидотне церування,

— Ти ледь не відірвав цілий шмат шкіри. Там шви у чотирьох місцях.

— Зав'яжи знову.

— Вже, не турбуйся, друже.

На мені було ще три подібні пов'язки: дві — на лівому стегні, а одна — трохи нижче коліна; всі вони фіксувалися лейкопластиром або смужками полотна з затискачами. Ми їх не чіпали.

— Те, чого не бачить око, не лякає пацієнта, — сказав Джік. — Що ще зробити?

— Відв'яжи руку.

— Ти не витримаєш.

— Спробуй.

Він засміявся, розв'язав ще кілька вузликів і зняв затискачі. Я помалу розпростав руку. Нічого особливого не сталося: спочатку біль зметнувся кудись високо, а потім хворобливе відчуття припинилося і біль спустився на землю.

— Не дуже добре, — висловив своє спостереження Джік.

— Це все-таки мої м'язи. Вони протестують проти перебування весь час в одній поставі.

— Ну, тепер що?

З різних шматин і клаптів ми сконструювали нову й простішу пращеподібну пов'язку, яка добре підтримувала лікоть, але вже не була така схожа на гамівну сорочку. При потребі я міг користуватися долонею і навіть цілою рукою. Після нашої роботи залишилась купка бинтів та затискачів…

— Добра робота, — сказав я.

Ми всі зустрілися внизу в холі о пів на одинадцяту.

Довкола гомінка атмосфера очікування переймала говірку юрбу, потенційних переможців, котрі проводили ранок за віншувальними тостами. Я побачив, що адміністрація готелю влаштувала справжній водограй з шампанського біля входу до коктейль-бару в кінці коридора.

— Дармова випивка, — сказав Джік з пошаною, взявши склянку й підставивши її під щедру піняву рідину, що лилася згори золотавими цівками. — І непогана до того ж, — додав він, куштуючи. Він підніс склянку: — За мистецтво. Упокой, боже, душу його.

— Життя коротке. Мистецтво вічне, — сказав я.

— Мені це не подобається, — сказала Сера, занепокоєно дивлячись на мене.

— Це був улюблений вислів Альфреда Маннінгза. І не турбуйся, люба, він прожив вісімдесят з гаком.

— Сподіваймося, що й ти проживеш стільки.

Я випив за це. На ній була кремова сукня з золотими ґудзиками; зграбна, зроблена на замовлення, строгий крій. Вигляд військового, який збирається на передову.

— Не забудьте, — попередив я. — Якщо вам здасться, Що ви побачили Уексфорда або Гріна, то зробіть так, щоб і вони вас побачили.

— Дай-но я ще раз погляну на їхні обличчя, — сказала вона.

Я вийняв з кишені нотатник для замальовок і знов передав їй, хоча вона вивчала його уздовж і впоперек протягом усієї вчорашньої вечері.

— Якщо вони й справді мають такий вигляд, то, може, я їх впізнаю, — сказала Сера, зітхаючи. — Можна, я захоплю це з собою? — Вона поклала нотатник у торбинку.

Джік засміявся.

— Треба віддати Тоддові належне, він уміє схоплювати схожість. Звичайно, ніякої уяви. Він здатний малювати тільки те, що бачить.

Як і завжди, його голос був сповнений зневаги. Сера запитала:

— Тодде, а ти не ображаєшся за всі ті страшні речі, що Джік каже про твою роботу?

Я всміхнувся.

— Я знаю достеменно, що він про це думає.

— Якщо це поліпшить твоє самопочуття, — звернувся Джік до дружини, — то він був найпершим студентом на нашому курсі. Звичайно, вони там у художньому коледжі, нічогісінько на цьому не розуміються.

— Ви обидва малахольні.

Я зиркнув на годинник. Ми допили шампанське й поставили склянки.

— Постав за мене на переможця, — сказав я Сері, цілуючи її в щоку.

— Твоє щастя може скоро скінчитись.

Я всміхнувся:

— Постав на одинадцятий номер.

Її очі потемніли від недоброго передчуття. Джік тримав бороду проти вітру, протиставляючись майбутнім бурям.

— Ходіть уже, — сказав я бадьоро. — Побачимося пізніше.

Я подивився, як вони пішли, й дуже пошкодував, що ми всі втрьох не можем отак просто піти на цілий день на Мельбурнзький Кубок. Я залюбки уникнув би того, що чекало на мене попереду. Цікаво, чи інші теж вагаються, готуючись виконати якесь завдання, — хотілося б, щоб молодята і не думали про це. Гадаю, найгірше — це початок. А вже як візьмешся до чогось, то ніде дітися. Але коли є ще час передумати, скасувати — спокуса відступу деморалізує.

Нащо лізти на Еверест, якщо можна полежати біля підніжжя на осонні?

Зітхнувши, я попрямував до касира в реєстратурі й поміняв якнайбільше туристичних чеків