Українська література » » У пастці - Дік Френсіс

У пастці - Дік Френсіс

---
Читаємо онлайн У пастці - Дік Френсіс
тримати у своїй палючій куряві приспане зерно протягом багатьох років, а тоді раптом, після дощу, розквітати, як садок. Над усім краєм розпросторювалася спека, жорстока й немилосердна, але окремі місцини були просто чудові.

ВАН, — подумав я. Я насолоджувався цим видовищем, але як художника воно мене не зворушило.

За якийсь час я зняв екстравагантного капелюха, поклав його на вільне місце поряд і спробував вмоститися зручніше; при цьому найбільше непокоїло те, що я зовсім не відчував поламаної лопатки, коли відкинувся на спинку сидіння. Неймовірно, подумав я, хіба можна взагалі поламати лопатку? А моя, виявляється, прийняла на себе увесь тягар мого тіла (п'ять футів одинадцять дюймів), яке гепнулося з усієї сили на персть земну.

Ет, добре… Я на хвильку заплющив очі, намагаючись позбутися млості, що переслідувала мене.

Мій вихід зі шпиталю — то був подарунок одного з лікарів, який сказав, що не може втримувати мене, якщо я вирішив піти, але краще б ще день, відпочити.

— Щоб пропустити Кубок? — запротестував я.

— Ви збожеволіли.

— Авжеж… Чи не могли б ви вмовитись таким чином, що коли хтось питатиме про мене по телефону, у шпиталі відповідатимуть «стан задовільний» і «одужує», але ні в якому разі не будуть згадувати, що я пішов?

— Навіщо?

— Я хочу, щоб ті лайдаки, через яких я сюди потрапив, думали, ніби я ще відлежуюсь. Якщо можна, кілька днів. Доки я не від'їду якнайдалі.

— Але вони більше не наважаться.

— Хтозна.

Він стенув плечима.

— Ви хочете сказати, що вас це нервує?

— Нехай буде так.

— Гаразд. У кожному разі, днів зо два. Я нічого такого в цьому не вбачаю, якщо це вас заспокоїть.

— Безперечно, — сказав я вдячно.

— А це що таке? — запитав він, показуючи на розкладені на постелі закупки Джіка.

— Вигадка друга на тему мого вбрання для подорожі.

— Ви жартуєте?

— Він художник, — відказав я, ніби це пояснювало будь-які витівки.

Лікар повернувся за годину з документом для підпису; тут знов з'явилася рятівна кредитна книжка Джіка, що ледве витримала тягар поданого рахунку. Я тим часом повільно, через силу поодягав усе на себе й оце саме почав примірювати капелюха.

— Ви в усьому цьому збираєтесь їхати до аеропорту? — запитав він, не ймучи віри.

— Безперечно.

— А як?

— Думаю, на таксі.

— Дозвольте, краще я вас підвезу, — сказав він, зітхнувши. — Якщо вам стане дуже зле, ми зможемо повернутися.

Він їхав обережно, а губи тремтіли в усмішці.

— Той, хто має мужність з'являтися на людях у такому вигляді, не повинен думати про двох якихось душогубів.

Лікар турботливо висадив мене біля дверей до аеропорту й від'їхав сміючись.

Голос Сери перебив мені спогади.

— Тодде?

Я розплющив очі. Вона пройшла в кінець літака й стояла біля мого сидіння.

— Тобі не погано?

— М-м.

Вона занепокоєно поглянула на мене й пройшла до туалетного відділу літака. Доки вона повернулась, я встиг ще дещо придумати й зупинив її по дорозі назад, плеснувши в долоні.

— Сера… Вас вистежили до аеропорту. З Мельбурнзького аеропорту за вами теж дивитимуться. Скажи Джікові… скажи Джікові взяти таксі, викрити хвіст, позбутися його й повернутися іншим таксі до аеропорту, щоб сісти за кермо найнятої машини. Згода?

— А цей… цей хвіст… на літаку? — На саму цю думку вона занепокоїлася.

— Ні. Він телефонував… з Аліс.

— Гаразд.

Вона пішла наперед до свого місця. Літак приземлився в Аделаїді, люди вийшли, люди сіли, і ми знову знялись у повітря, щоб ще годину летіти до Мельбурна. На півдорозі Джік і собі прийшов у хвіст літака, щоб скористатися туалетом.

Ідучи назад, він теж на хвильку затримався біля мене.

— Ось ключі від машини, — сказав він. — Сідай і чекай на нас. У такому вигляді тобі не можна з'являтись у «Гілтоні», а сам ти ще не зможеш перебратися.

— Зможу.

— Не сперечайся. Я позбудуся будь-якого хвоста і повернусь. Чекай.

Він пішов не озираючись. Я взяв ключі й поклав їх у кишеню джинсів, а тоді почав думати про все приємне, щоб згаяти час.

Під час висадки я плентався далеко позаду Джіка й Сери. У цьому поважному місті фінансистів мої шати привертали набагато більше вражених поглядів, але мені було байдужки. Зніяковіння найкраще гамується втомою і тривогою.

Джік і Сера, несучи тільки ручний багаж, пройшли без зайвого галасу повз видачу багажу і попрямували до черги на таксі. Увесь аеропорт був заклопотаний, зустрічаючи пасажирів, які прибували напередодні Кубка, і — наскільки я бачив — лише одна особа була заклопотана тільки моїми друзями.

Я всміхнувся. Молодий і в'юнкий, як вугор, він прошмигнув крізь натовп і відштовхнув з дороги жінку з немовлям, щоб спіймати таксі. Я так і сподівався, що доручать цю роботу саме йому, бо він знав Джіка в обличчя. Це він линув йому в очі скипидаром у Художньому центрі.

Непогано, — подумав я. — Цей хлопець не дуже кмітливий, і Джікові неважко буде позбутися його.

Я трохи поблукав з безневинним виглядом і, не помітивши ніде ніякісінької небезпеки, помалу пішов на автостоянку.

Після Аліс Спрінгз вечір здавався прохолодним. Я відімкнув дверцята машини, заліз на заднє сидіння, зняв капелюха, з яким мені так поталанило, умостився й почав, чекати на повернення Джіка.

Їх не було години зо дві, — я вже закляк, усе здавалось незручним, і я почав лаятись.

— Даруй, — засапано сказала Сера, відчиняючи дверцята і падаючи на переднє сидіння.

— Довелось добряче попрацювати, щоб спекатись цій нишпорки, — сказав Джік, сідаючи до мене на заднє сидіння. — Як ти тут?

— Холодний, голодний і злий.

— Тоді все гаразд, — бадьоро сказав Джік. — Він причепився, як п'явка. Це той хлопець з Художнього центру.

— Так, я бачив його.

— Ми вскочили до «Вікторія Роял», наміряючись одразу вийти бічними дверима й піймати таксі, аж тут він увіходить за нами крізь парадні двері. Отже, ми подалися до бару випити, а він тинявся у холі, розглядаючи книжковий кіоск.

— Ми думали — краще по змозі не давати йому взнаки, що ми його помітили, — сказала Сера. — Тому ми змінили наші наміри, вийшли на вулицю, піймали інше таксі й поїхали до «Ноті Найнті» — це єдиний у Мельбурні комплекс, де можна поїсти, потанцювати й подивитися виставу кабаре.

— Місць не було, — сказав Джік. — Щоб зайняти столик, мені довелось приплатити десять доларів. Звичайно, ми ліпшого й не бажали. Темні закутки та психоделічне різнобарвне освітлення. Ми замовили й відразу заплатили за кілька напоїв, перечитали меню, а тоді підвелись і пішли танцювати.

— Востаннє ми його бачили, коли він ще стояв у черзі біля вхідних дверей. Ми пробралися через

Відгуки про книгу У пастці - Дік Френсіс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: