У пастці - Дік Френсіс
— Хочеться їсти, — сказав я.
Сера усміхнулася:
— А коли тобі не хочеться?
Ми поїли неподалік, у ресторанчику «Приносьте з собою», де люди довкола нас за столами гомоніли про те, на кого вони ставили на перегонах.
— Лишенько, — вигукнула Сера. — А я зовсім і забула.
— Про що?
— Про твій виграш, — сказала вона. — Ти ж ставив на Хомута.
— Але… — почав я.
— Він мав одинадцятий номер!
— Неймовірно.
Вона розщібнула торбинку й дістала чималу пачку купюр. Попри всю метушню в «Гілтон», їй вдалося вийти з лютої небезпеки з кремовою шкіряною сумочкою, що теліпалася на руці. Мене завжди вражала сила інстинкту, з якою жінки трималися своїх торбин, але такого, як сьогодні, я ще не бачив.
— Ставка була сорок проти одного, — сказала вона. — Я поставила за тебе двадцять доларів, отже, ти виграв вісімсот доларів, і я вважаю, що це жахливо.
— Давайте поділимо, — сказав я, сміючись.
Вона похитала головою.
— Ні цента… Щиро кажучи, я думала, що Хомут взагалі не має ніяких шансів, і хотіла провчити тебе: програєш двадцять доларів і більше так не закладатимешся — інакше я поставила б тільки десять.
— Однаково я більшу частину цих грошей винен Джікові, — сказав я.
— Залиш їх собі, — сказав він. — Ми потім порахуємося. Покраяти тобі біфштекс?
— Будь ласка.
Він акуратно покраяв біфштекс, підсунув мені тарілку й поклав виделку.
— Що ще було на перегонах? — запитав я, наштрикнувши перший сочистий шматок. — Кого ви бачили? — Біфштекс був такий самий смачний, як і гарний на вигляд, і я збагнув, що попри всі болючі латки, у мене пройшло відчуття хворобливої кволості. Здається, я оклигую.
— Гріна ми не бачили, — сказав Джік. — Хлопця й Кошлобрового теж.
— Гадаю, вони вас бачили.
— Ти так вважаєш? — стурбовано запитала Сера.
— Припускаю, — сказав я, — що вони побачили вас на перегонах і просто вистежили, коли ви їхали назад до «Гілтона».
— Боже, — простогнав Джік. — Ми їх не помітили. На дорозі був страшенний рух.
Я похитав головою.
— І всі рухались ледь-ледь. Якщо Грін був позаду, скажімо, машини за три, ти б його й не побачив, а він просто тримав би тебе у полі зору.
— Я дуже перепрошую, Тодде.
— Не мели дурниць. Усе минулось.
— За винятком того, — зауважила Сера, — що в мене досі нема ніякого одягу..
— В тебе гарний вигляд, — сказав я ухильно.
— Ми бачили мою сіднейську знайому, — сказала Сера. — Дивилися разом перші два заїзди й розмовляли з її тіткою. Ми з Джіком відразу після йога повернення розмовляли зі знайомим фотографом… отже, як ти й хотів, неважко буде довести, що Джік увесь час був на верхогонах.
— А Уексфорда, — ні сліду?
— Ні, якщо він схожий на такого, як ти намалював, — сказала Сера. — Хоча, звичайно, і він міг там бути. Дуже важко розпізнати незнайомця за малюнком, та ще й у такому натовпі.
— Ми з багатьма людьми розмовляли, — сказав Джік. — З усіма, кого Сера хоч трохи знала. Вона відрекомендовувала мене як свого чоловіка.
— Ми навіть розмовляли з тим чоловіком, що ти зустрів у суботу, — докинула Сера, похитуючи головою на знак згоди. — Власне, це він підійшов і заговорив до нас.
— Гадсон Тейлор? — запитав я.
— Той самий, що ти бачив, як він розмовляє з Уексфордом, — відповів Джік.
— Він поцікавився, чи тебе нема на перегонах, — сказала Сера. — Пояснив, що збирався запросити тебе на чарку. Ми обіцяли переказати.
— Його кінь добре пройшов дистанцію? — запитав я.
— Ми зустріли його ще до початку. Побажали йому удачі, а він відповів, що вона йому дуже потрібна.
— Він трохи грає на тоталізаторі, — сказав я, пригадуючи.
— А хто не грає?
— Ще одне замовлення пішло прахом, — зітхнув. я. — Якби Виноградник виграв, він замовив би картину з нього.
— Ти продаєшся, як повія, — сказав Джік. — Це непристойно.
— У кожному разі, — бадьоро докинула Сера, — ти більше виграв на Хомуті, ніж дістав би за картину.
У мене був сумний вигляд, і Джік засміявся. Ми випили каву, повернулися до мотелю й розійшлися по номерах. За п'ять хвилин Джік постукав у двері.
— Заходь, — сказав я, відчиняючи.
Він усміхнувся.
— Ти чекав на мене?
— Сподівався, що ти можеш прийти.
Він сів у фотель і став покручуватись у ньому. Його погляд упав на валізку, що лежала на дивані.
— Що ти зробив з усім тим, що ми забрали з галереї?
Я розповів йому.
Він перестав крутитись і сидів спокійно.
— Збираєшся вживати якихось заходів? — запитав він нарешті.
— Через кілька днів, — сказав я, — повертаюсь додому.
— А перед тим?
— Гм… перед тим я збираюсь і далі випереджати на крок Уексфорда, Гріна, Кошлобрового, хлопця з Художнього центру і того силача, що зустрів мене на балконі в Аліс.
— Не кажучи вже про нашого копіїста Гарлі Ренбо.
Я замислився.
— І його теж, — кивнув я.
— Думаєш, нам це вдасться?
— Не «нам». Відтепер — не «нам». Зараз ти відвезеш Серу додому.
Він заперечливо похитав головою.
— Тепер це буде не менш небезпечно, ніж залишатися тут з тобою. Нас дуже просто знайти. По-перше, ми є у сіднейській телефонній книжці. Що зупинить Уексфорда від приходу на кеч з чимось грізнішим, ніж запальничка? — Ти зможеш переповісти йому про все, про що зараз довідався.
— І звести нанівець усю твою роботу.
— Без відступу теж інколи не обійтися.
Він тріпнув головою.
— Якщо ми залишимося з тобою, може бути так, що відступати не доведеться. Це найменший ризик. І в кожному разі… — в очах йому спалахнув колишній вогонь, — це буде велика гра. В кота-мишки. Причому коти не знають, що вони — миші, й переслідують мишу, яка знає, що вона — кіт.
Більше схоже на бій биків, подумалось мені, коли я розмахую накидкою, щоб спровокувати напад. Або на штукаря, котрий привертає увагу до однієї руки, роблячи фокус другою. Порівняння зі штукарем було мені більше до вподоби. Менше шансів, що мене заколють рогами.
Розділ тринадцятий
Цілий вечір я вивчав список чужоземних покупців; найперше тому, що мені ще важко було Вгоститися до сну, а почасти й тому, що більше не було чого читати. Ставало дедалі очевиднішим, що призбираних фактів недостатньо. Сам собою список — це добре, але ще краще було б допасувати до
