Буря в склянці води - Вітаутас Петкявічюс

Після Буфало молодого бізнесмена відвідав полковник Жюжю і запропонував разом з ним добувати срібло. Князь Джовані чудово знав, де на острові мідь, а таємний порадник— де залізо. Після них завітали якісь добродії, але з дуже виразними обличчями шпигунів.

Останнім прийшов Джеймс Бонд. Він усміхнувся, начебто зіграв найкращу партію в більярд.

— Чудово! — радів він. — Ви — природжений розвідник. Отими папірцями для цукерок ви поклали Буфало Білла на лопатки. Тепер мені зрозуміло, хто підсунув нам ту карту, а справжню взяв собі. Але чому ви того типа запрошуєте на свій корабель, а не в стару шахту?

— Так таємничіше — отже, надійніше.

— Але ж ми про це не домовлялися.

— І я не знав, що мені запропонує той американець.

— Гаразд, я подумаю.

— А що тут думати? Ваш план мені видався недовершеним: зібрати всіх шпигунів в один час на старих розкопках набагато важче, ніж посадити їх на корабель; з іншого боку, підземні вибухи, галас, поліція, кореспонденти, а в морі зовсім інше: спокійно, тихо і вся риба — німа.

— Так, але ж…

— Ви боїтеся, щоб я не втік? По-перше, ви пообіцяли заплатити тільки після виконаної роботи. По-друге, даю слово моряка — без вас ні кроку. І по-третє, з мене годі одного уроку на підводному човні.

Ще ніколи не поспішали так усі шпигунські центри, ще ніколи так туго не скрипів мозок державних мужів, як напередодні того пам’ятного дня. Вирішувалася дуже важлива доля діамантів, золота, срібла, міді й заліза. Цього дня тільки Джеймс Бонд був спокійний. Встав уранці, зробив гімнастику, переглянув газети, подумки зіграв дуже цікаву партію в більярд і поїхав у свій клуб. Тут Пріслі пригостив його гарячою кавою і міцною турецькою сигарою. Тут він іще раз переглянув свій таємний план з початку до кінця і назвав його «Тайфун».

— Пробачте, сер, — заговорив до нього старий, — але я ніяк не втямлю, чому ви змагалися з тими розбійниками Ноксами? Ви справді надумали з того підлітка адмірала зробити?

— Якщо серйозно, можна. Він до біса здібний, Пріслі. Страшенно! І це кажу я, Джеймс Бонд. Разом зі своїми братиками Крапас може зім’яти будь-якого Буфало Білла й полковника Жюжю на додачу, та є одна перешкода: я не парламент і таких високих звань не даю.

— Ви все можете.

— І знову ти помиляєшся: ні я, ні сер Макпіпа сьогодні не можуть сказати, кому той хлопець служитиме, коли стане адміралом.

— Пробачте, сер, я теж так думаю, через те й дивуюся.

— Пробачаю, Пріслі. Ти мене завжди дратував своєю відвертістю, але сьогодні можна. З якою швидкістю, мій любий, пливе Ноксів «Дельфін»?

— Це залежатиме від вітру.

— А яка швидкість вітру за вікном?

— Майже штиль, сер.

— Правильно. А скільки миль долає найсучасніший підводний човен?

— П’ятнадцять вузлів, сер, але це ненадовго.

— Мені здається, ти все сказав за мене, — Бонд усміхнувся поблажливо і на всяк випадок увімкнув внутрішній голос.

— Доброго ранку, — сказав той. — Бонде, але ж море не савана —ти його не підпалиш, а капітан Крапас не Ганс Сільке — ти його не приспиш.

Джеймс засміявся, він був так задоволений собою, що забувся і дуже образив свій внутрішній голос:

— Слухай, буркуне, п’ятнадцять вузлів проти якихось нікчемних п’яти чи шести — то вже щось таке є. А чотири торпеди по сорок вузлів кожна?.. Від такої швидкості навіть летюча риба не втече, а ти — море не савана!..

— Ви мені? — спитав Пріслі.

— Ні, це я вголос міркую, — відповів шеф. — І, будь ласкавий, рівно о вісімнадцятій нуль-нуль приготуй мені ванну, каву і турецьку сигару. А зараз — мені час.

— І все-таки я того хлопця в море не випустив би, — ще раз попередив Пріслі. — Акула безпечна тільки на суходолі, а лев — у воді.

— А хто тобі сказав, що я його випущу? Коли моряк дуже хоче загинути в морі, мені здається, йому заважати не треба.

В призначений час Джеймс прибув на «Дельфін» і зручно вмостився в куточку, відгородженому в кают-компанії.

— Ви без охорони? — спитав Крапас.

— А навіщо вона потрібна? — вдавано спокійно відповів Бонд. — Мої люди чергують, і мені цього досить.

— Але я їх не бачу.

— Коли треба буде — побачиш, а зараз — годі теревенити, на нас чекає «Тайфун».

Крапас замаскував вхід, присунувши до нього шафу з картами, і став чекати. Через добрі півгодини, отримавши згоду й кілька разів порадившись з містером Максом, на прізвисько Стара Калоша, Буфало Білл прибув у порт. Перевдягнувшись китайцем, ніким не помічений, він перебіг трапом і опинився на кораблі. Але техасець узяв над ним гору: забувши покалатати у дзвіночок прочанина, він загорлав що є сили:

— Яке чудове корито! Містере Ноксе, я колекціоную старі кораблі. Ціна мене не хвилює.

— Дарунків добрі люди не продають, — відповів йому Крапас.

— А старого лева?

— Він залишився в джунглях.

— Тоді хоч ворону.

— А ти, старий шкарбан, не хочеш у тім’ячко? — відгукнулася зі свого сідала Гава.

— Ха-ха-ха! — зареготав Білл. — Тисячу доларів за цю циркачку! Містере Ноксе, слово честі, я доти не заспокоюсь, доки не потоваришую з вами. Словом, коли не ви, то я до ваших послуг.

— Ми, мабуть, не зрозуміємо один одного, — втихомирив його Крапас.

— Стривай-но, хлопче, — відступивши трохи,