Меллорі - Джеймс Хедлі Чейз
Коррідон запалив цигарку.
— Єдина річ, якої не варто робити у цій країні, — це стріляти у копів, — похмуро мовив він. — З цього починаються найгірші неприємності. А що сталося потім?
— Гадаю, я геть утратив голову, — стомлено зітхнув Ренлі. — Щойно побачивши, що ті хлопці мертві, я покинув свою сумку та прожогом кинувся на вулицю. Назовні вже зібралися люди й витріщалися на готель. Гадаю, вони чули постріли. Певно, я мав тоді доволі дикий вигляд. Якийсь чолов'яга намагався мене зупинити, та я вивернувся з його рук і кинувся навтьоки так, наче чорти за мною гналися. — Він рвучко обернувся, його обличчя посмикувалося. — Навряд чи ви у це повірите, та Жанна притьма вискочила з готелю на вулицю, кричучи до людей, щоби ті мене зупинили; немовби то я був убивцею. Звісна річ, після її заклику натовп кинувся за мною, а серед усього того сум'яття Жанна з Яном спокійнісінько сіли до поліційної автівки та поїхали собі геть. Вони промайнули повз мене та навіть не поглянули у мій бік, поки я біг вулицею, а юрба мчала за мною назирці.
Коррідон приховав посмішку.
— Це потребувало неабиякої витримки. Що ж, продовжуйте та розкажіть, як ви дісталися сюди.
— Мені пощастило. Одного разу я з розгону наскочив просто на поліціянта. Ми з ним погарикалися, та зрештою, я його уникнув. Тоді я почав плутати слід і повертатися назад щойно пройденим шляхом, тікати та знову ховатися. Врешті-решт переслідувачі мене загубили, і я взяв таксі до вокзалу Вікторія. Розраховуючись з водієм, я побачив, що наближається поліційне авто, й один із поліціянтів гукнув таксистові, щоби той мене затримав. Я щодуху втік, і усе почалося з початку. А тоді я пригадав, що перебуваю неподалік Чейні-Вок. Якби я не завернув сюди, мене би вже спіймали.
Коррідон щось буркнув собі під носа.
— Ну що ж, однак вам не можна залишатися тут надовго. Ренлі, ви неабияк усе ускладнили. Я вас не звинувачую, проте ви влили добрячу ложку дьогтю до моєї бочки меду, а я ж уже так добре ладнав з сестрою Меллорі, допоки не з'явилися ви. — Та Ренлі його не слухав. Він надто глибоко поринув у власні турботи.
— Вони не повірять, що я цього не робив, — сказав він, скрегочучи зубами. Ті двоє — справжні дияволи. Спершу вони переклали на вас убивство Крю, а тепер намагаються перекласти на мене цей злочин.
— О, авжеж, вони таки дияволи, — вишкірившись, сказав Коррідон, — та це ще не значить, що... — він затнувся, злегка штурхнув Ренлі ліктем і змахнув головою у бік вікна. — А ось і вони.
Двоє поліціянтів і якийсь голомозий чолов'яга у бавовняному костюмі жовтаво-сірого кольору з'явилися з-поза ряду бунгало та попрямували до будинку номер 2-А.
— Йдіть до спальні й залиште це мені, — сказав Коррідон. — І будьте напоготові. Можливо, вам доведеться поспішно залишити будинок.
Дверний дзвоник задзвенів у ту мить, як Ренлі увійшов до спальні. Коррідон дав йому час на те, щоби зачинити за собою двері, а тоді підійшов до вхідних дверей та відчинив їх.
— Щось негаразд? — неуважно запитав він.
— Ми шукаємо чоловіка, який, як ми вважаємо, нещодавно тут проходив, — різко проговорив один з поліціянтів. Він спробував зазирнути до передпокою, який затуляла собою кремезна Коррідонова постать. — Він високий і худорлявий; однорукий та одноокий, має шрам на обличчі; вбраний в оливково-зелений тренчкот і чорний берет.
— Я його не бачив.
Наперед проштовхався чолов'яга у жовтаво-сірому костюмі. Він увіп'явся у Коррідона поглядом своїх маленьких водянистих очиць і випнув уперед неголене підборіддя.
— А ви хто такий? — вимогливо запитав він. — Раніше я вас не бачив.
Коррідон окинув його поглядом з голови до п'ят.
— Вам би не завадило поголитися, — сказав він і вишкірився, аби ще сильніше розлютити того чолов'ягу. — Чи то ви намагаєтеся відростити бороду?
— Хто ви такий? — Його огрядне, набрезкле обличчя побагровіло.
— Мене звати Генлі. Я — давній друг міс Меллорі. А хто ви?
— Мене звати Голройд — Кріспін Голройд, — чолов'яга сказав це таким тоном, немов очікував, що Коррідон упізнає це ім'я. — Я — добрий сусід міс Меллорі. Де вона? Я хотів би перемовитися з нею словом.
— Вона пішла на закупи, — відказав Коррідон і, з навмисною грубістю відвернувшись від цього сусіда, звернувся до поліціянта. — Ви бажаєте знати ще щось, офіцере?
— Ні. Якщо ви не бачили чоловіка, який нас цікавить, то це все.
— Ні, я його не бачив.
Голройд потягнув одного з поліціянтів убік і щось зашепотів йому на вухо. Коррідон розчув слова: «Якийсь незнайомець... раніше ніколи його тут не бачив... не подобається мені його вигляд».
Коррідон підморгнув поліціянтові.
— Якщо ви захочете потинятися поблизу наступні пів години, міс Меллорі саме повернеться. Вона за мене поручиться.
— Ні, усе гаразд, — роздратовано відказав поліціянт. Він сердито глянув на Голройда та різким рухом вивільнив свою руку від його хватки. — Ходімо, Віллє, — сказав він напарникові, — ми марнуємо свій час. Певно, він побіг далі.
Коррідон спостерігав, як два поліціянти та Голройд віддалялися стежкою. Голройд гаряче протестував, однак жоден з офіцерів анітрохи на нього не зважав.
— Усе чисто, — гукнув Коррідон, зачинивши двері на ключ і на засув.
Зі спальні вийшов Ренлі. Він був напружений та блідий.
— Що ми робитимемо з нею? — запитав він, смикнувши головою у бік спальні.
— Облишмо її на хвильку. Наразі річ у тім, що ми робитимемо з вами?
Ренлі пройшов до студії та почав міряти її кроками.
— Не думаю, що я ще маю бодай якусь надію. Найліпше, що я можу зробити, — це добровільно здатися. Можливо,