Меллорі - Джеймс Хедлі Чейз

Готель принишк. Вітальня коло підніжжя сходів спорожніла. Навіть завіса із намистинок звисала нерухомо, немовби закам'яніла, побачивши змовників. А втім, усі троє відчували, що за ними спостерігають і що за ті десять хвилин, упродовж яких вони вкидали свої речі до валіз, у готелі відбувалася бурхлива діяльність, спрямована на те, щоби загнати їх у пастку. Ця атмосфера, сповнена передчуття біди, діяла на кожного з них по-своєму. Вона збуджувала Ренлі, даруючи йому відчуття бравади. Це було подібне на той стан, що охоплює школяра, котрий щойно переглянув фільм, у якому герой самотужки пробиває собі шлях крізь орду ворогів, а ті — геть безпорадні проти його надлюдської тактики.

Яна ця атмосфера лякала. Дотепер їм усе так добре вдавалося, що Янові було годі збагнути, як то зараз щось може піти негаразд. А проте, він усвідомлював, що власного глупотою поставив під загрозу всю їхню справу. Вже незабаром, якщо не просто зараз, комусь у структурах тутешньої влади стане відомо, що Ян має пістолета. Тоді почнеться поліційне розслідування. А поліції Ян боявся більше, ніж втрати власного життя. Якщо поліціянти впіймають його, то ув'язнять. А він не уявляв собі гіршої долі, ніж скніти у камері, знаючи, що Меллорі — на волі, а нагода помститися змарнована через його власний безвідповідальний учинок. Тож Ян був готовий до будь-якої надзвичайної ситуації; рішуче налаштований за жодних обставин не дати себе спіймати. Для нього усе це було продовженням війни. Він був у ворожій країні. Та Ян не збирався відступатися від своєї помсти — ні перед загрозою смерті, ні перед скоєнням іншого вбивства, якщо, вчинивши його, він зможе уникнути затримання.

І Жанна це відчувала. Вона усвідомлювала, яким небезпечним був Ян у такому настрої. Знала вона і те, що марно й намагатися забрати у нього пістолета. Якщо вона зараз спробує бодай якось його приборкати, він може піти проти неї. Єдину надію дівчина покладала на те, що їм і надалі таланитиме й вони зможуть залишити готель ще до того, як щось станеться.

Вона спускалася сходами першою. За нею — Ян. Ренлі йшов останнім. Вони рухалися спокійно та без поспіху й, не знаючи, чи пастка, бува, ще не спрацювала, були трохи непевні себе. Побіжно озирнувшись, Ренлі мигцем побачив жіночу голову, що визирала з-понад поруччя горішнього поверху; та видовище було миттєве, адже жінка рвучко відсмикнулася назад і зникла з очей.

Жанна вже подолала половину шляху донизу, коли це раптом зауважила якийсь рух, що змусив її завагатися. У дверному проході вітальні для пожильців стояв Мідовс. І він також хутко позадкував до кімнати, щойно побачивши, що ця трійця спускається сходами. Жанна бачила лише його довгу, худу ногу, взуту в поношений, але старанно виглянсований черевик. Але старий там був і нікуди не йшов. На місці залишалася й управителева дружина, яка сховалася потойбіч заскленого віконця приймальні та тривожно визирала звідти, потайки кидаючи погляди на сходи.

За короткі десять хвилин Мідовс устиг зробити чимало. Він зателефонував до поліції та застеріг управителя готелю. Пістолет у руках таких іноземців посіяв у цьому нечепурному готелі справжню паніку. Навіть літній портьє, чиїм обов'язком було пильнувати, щоби відвідувачі, бува, не залишили готелю, не розплатившись, відмовився залишатися на своєму посту й заховався у чоловічій гардеробній.

Спершу управитель не йняв віри тому, що розповів йому Мідовс. Він уже збирався піднятися нагору, аби побачити все на власні очі, проте, поміркувавши хвильку, передумав. Звичайно, Мідовс — нудний надокучливий старигань, але, хай там як, він — колишній військовий офіцер, а Індійська Армія не виховувала брехунів і панікерів. Отже, вирішив управитель, немає сенсу наражатися на ризик. Поліцію вже викликали. Поліціянти з усім тим упораються. А сам він залишився у своєму кабінеті та вжив запобіжного заходу, замкнувшись на ключ.

Трійця дісталася загальної вітальні.

— Ходімо, — сказала Жанна, відчуваючи, що зрештою їм і досі таланить. Вона підійшла до сходів, які вели до головного входу, та відштовхнула набік намистинову завісу. А тоді зненацька завмерла на місці. Двоє поліціянтів у кашкетах щойно увійшли до готелю крізь двостулкові двері. Вони підвели погляди, а один із них різко мовив: «Одну хвилинку, міс», — й побіг сходами до неї.

У мозку Жанни спалахнула думка, що ось він — кінець усіх її планів і всієї тієї роботи, що вони виконали за останні чотири роки. Її охопила паніка. Вона хотіла розвернутися й тікати, і зробила би так, якби мала бодай якийсь шлях до відступу. Але тікати не було куди. Поліціянт, високий, білявий чоловік із молодими, рішучими очима, вже майже дістався до неї, коли оглушливий постріл Янового маузера забринів, розлягаючись готелем.

Розділ восьмий

1

— Таж Браян мертвий. Він помер близько двох років тому.

Коррідон навіть не намагався приховати свій подив. Його очі перебігали з обличчя дівчини на складний візерунок із блакитних і білих квітів на її сукні. Менш за все він очікував почути від неї те, що вона щойно йому сказала. Коррідон одразу ж запитав себе, чи не знала вона, що на Меллорі полюють і, чи, бува, сказавши таке, не намагалася збити його зі сліду.

Він спокійно сказав:

— Я не знав. Мені дуже шкода. Якби ж я знав, то не став би вас турбувати... — і, неохоче відірвавши погляд від блакитних і білих квітів її сукні, зустрівся з її очима.

— О, все гаразд, — швидко відказала вона, немовби прагнула, щоби він не почувався зніяковілим. — Два роки — то чималий час. Спершу мені страшенно його бракувало, та людям не слід жити минулим, як гадаєте?

— Гадаю, не слід, — відказав він, вертячи капелюха на рівні колін і не знаючи, на що чекати далі. — Ну, нічого не вдієш. Мабуть, далі я вже не шукатиму. Яке розчарування. — І, відчувши, що явно взяв не ту ноту, додав: — Важко собі уявити, що такого хлопця, як оце Меллорі, раптом не стало. — Він ступив крок назад, нахилився та взявся за лямку наплічника. — Що ж, я більше вас не...

Й увесь час, поки Коррідон недоладно розмовляв з Енн, він відчував на