Розбивши її життя (частина 2) - Сафо Мелі

Звернувся він до Семенова, розливаючи горілку по чарках.

– Навіть більше, ніж очікував. – загадково відповів той, багатозначно дивлячись на мене.

Він знає про Алісу. Сумнівів більше не залишилося. Ось воно і сталося.

– Ну, за те, Асю, щоб вся ця неприємна історія швидше закінчилася. – тепер тост казала Олеся. Я подивилася на подругу. Та трохи зарум'янилася, а очі заблищали.

Знову пролунав дзвін скла. Випили. Закусили.

– Невже дізнався, як знайти Парфьонова? – здивувався Рома.

Точно! Я за їх з Алісою появою зовсім забула про Парфьонова!

– Не просто дізнався, а навіть домовився з ним про зустріч. Завтра о третій годині дня Асі треба привезти гроші. Я поїду з нею. У тебе готівка?

Фух, нарешті! Хоч щось хороше! Хоч якесь світло в кінці тунелю.

– Так, готівка.

– Добре. Якщо хочеш, то можу відвезти тебе додому. Як ти вже знаєш, мені теж в ту сторону. Тобі нічого не загрожує, можеш почуватися цілком спокійно.

«Ага, як же! Спокійно! Коли ти ось так з'являєшся – взагалі нічого не загрожує і «спокійно»!» – продовжувала я подумки іронізувати. Вголос відповіла зовсім інше.

– Дякую, я сьогодні ще тут переночую, а завтра, коли все закінчиться, зберу речі та повернуся додому.

– Я, мабуть, також спати піду. – раптом встала Олеся, і активно підморгуючи чоловікові, з натиском додала. – І Рома теж дуже сьогодні втомився.

– Олесю, це зайве. – я була не в змозі більше витримувати цю фальшиву виставу. – Вечеряйте спокійно. Ще рано спати лягати.

Знову погляд Семенова. На цей раз з проханням їм не заважати піти.

Ага зараз! Думаєш, я не розумію, що ти хочеш наодинці лишитися? Інакше чого раптом додому пропонуєш підвезти? Ось тільки я не хочу.

– Ні, Асю. Ви поспілкуйтеся, вам давно час поговорити. – підставила мене подруга.

«Ні-ні-ні! Ну, не йдіть, будь ласка!» – подумки благала я про себе, але Рома підвівся, допоміг Олесі прибрати зайвий посуд зі столу, і вони покинули кухню.

Я перевела погляд на Семенова:

– Що це було? – якомога спокійніше, але достатньо суворо поставила я питання.

– Кась, ну чого ти нервуєш так?

– Я не Кась! – майже прошипіла я. – Мене звати Ася.

Семенов сумно посміхнувся.

– Добре я зрозумів.

– Чудово. Отже?

– Ми з дочкою хотіли з тобою поговорити, дізнатися… Так ось…

У мене прямо закипало бажання включити якусь захисну реакцію. Але видавати ознаки паніки не можна. Спокійно. Дуже спокійно.

– Вона не твоя дочка. – для переконливості я взяла келих вина і зробила ковток. – Вона – моя дочка.

– Ася, що би ти собі там не вважала і що ти зараз мені б не розповідала, але ми з Алісою вже все з'ясували. Окрім того, тут і з'ясовувати нічого не треба. Достатньо нас поряд поставити.

– Ти не зрозумів, Семенов. – посміхнулася я. – Народила я її від тебе. Це так. Але вона – не твоя дочка.

Семенов насупив брови і глибоко зітхнув.

– І що? Ти заборониш нам спілкуватись? Кому? Мені? Або Алісі? Адже вона має рацію, їй уже майже двадцять. Та й який у цьому сенс?

– А навіщо тобі з нею спілкуватись? Ти двадцять років нічого не знав про її існування та жив собі спокійно. І ми жили...

– Так, теж спокійно. Я бачу результат цього спокійного та щасливого життя! Ваша сім'я просто ідеал для наслідування! Суцільна ідилія, спокій та сімейний затишок, чи не так?

Я закрила рота і розгубилася. Ще вдень я попросила його допомогти, а тепер намагаюся довести щось. Безглуздо. Але все ж таки, у мене є на це право. І багато причин.

– Добре. Неправильно ми цю розмову розпочали. Згодна. – я відсунула тарілку і поклала руки ліктями на стіл, злегка нахилившись вперед, щоб показати йому впевненість у собі. – Я не могла і не хотіла тобі говорити.

– Ась ... Давай пропустимо цю частину. Чому ти мені нічого не сказала, я чудово розумію. Претензій у мене немає. За тих обставин ти не могла інакше вчинити, і зробила все вірно.

– Нічого ти не знаєш, Семенов. Ти не знаєш, що таке плакати ночами в подушку, бо тебе зрадили. Ти не знаєш, що таке впиватись нігтями в стіну від самотності, коли протягом місяця втрачаєш обох батьків і залишаєшся сама на всьому білому світі! Ти не знаєш, що таке прокидатися на килимі, скрученою в від болю, який розриває зсередини і який нікуди подіти! Тільки прожити, перетерпіти, чекати безкінечно, коли хоч трохи це порізане м'ясо в тобі заживе. Ти не знаєш, що таке, коли лежиш усю вагітність і замість того, щоб радіти новому життю всередині тебе, дивишся цілодобово в стелю. Не знаєш, як це усвідомити, що твоя дитина від того, хто тобі викорчував душу, залишивши всередині самі рани. Ти нічого не знаєш ні про мене, ні про Алісу. І тут ти приходиш через двадцять років? Ось так, як ні в чому не бувало, все так просто розумієш і обіймаєш мене?

Я зупинилася, бо до очей знову почали підкочувати сльози.

– Асю, я нічого не знав. Я занадто сильно заплутався і припустився помилки. Повір, може, мені й не було так боляче, як тобі, але доля мене вже сповна покарала. Якби я хоча міг припустити, що ти вагітна…

– То що? Кинув би Олену, вагітну твоїм сином? Чи ми б шведською сім'єю зажили? – я засміялася і допила залпом залишки вина. – Якби та якби… Нічого вже не виправити, Семенов. Хочете спілкуватися з Алісою, спілкуйтесь. Ваша справа. А до мене не наближайся, прошу тебе.

– Ти не зрозуміла Ася. Справа не у спілкуванні з Алісою. Це саме собою. До того ж, нам все одно доведеться з тобою бачитись. Як мінімум завтра.

– Я можу сама поїхати.

– Не можеш. Ти жінка, тобі самій їхати туди не можна. Це не обговорюється взагалі, ми їдемо разом.

– Добре. Я щось тобі винна за цю послугу? Ну, за твою допомогу? Гроші? Або може переспати з тобою?

Семенов раптом голосно засміявся, і я знову розгубилася. Що він від мене хоче. Зайві питання – все і так розуміє. Спілкування з Алісою – саме собою. Що тоді?