Великий секс у Малих Підгуляївцях - Люба Клименко

— Значицця так, — сказав батя. — Якшо заходять свати і кажуть, шо вони, мовляв, мисливці, по лісам ходили, куницю ловили-ловили і потіряли, і чи не забігала до нас куниця… то тра’ казать: здаєцця, забігала, ану, давайте вмєсті підемо подивимось на куницю — молоду дівицю. Ясно?

…

— А чого ж тут неясно! Ми ж не тупі! — засміявся кум Микола.

— Всьо буде, як у калькуляторі, не волнуйся, братєльнік! — успокоїв батька дядько Микола.

От сидимо ми, ждемо сватів, вже й їсти закортіло, але ж ніззя! Дивимось: час пройшов, другий проходить. Шо ж робить? Виходить, погордував городський женіх! Я, шоб у паніку не впасти, рюмку за рюмкою перехиляю. Батя довго держався, не піддавався на соблазн випити, а потім усьо-таки махнув рукою і перехилив першого гранчака: горе ж — свати не прийшли! Я вже не кажу, скіко випили кум і дядько Миколи… Вобшем, розслабилися ми до такої стєпєні, шо не могли вже сидіть на табуретках. Тож полягали всі на одній кроваті упоперек на вишитих подушках і стали дивицця по тілівізору Шуфрича, даже не в состоянії підняти пульт із пола, шоб переключить цю гадость на шось друге.

І тут удруг — стук у двері!

— Хто там? — елі повернувши язиком, спитав батя (ми вже й позабували, чого зібралися докупи).

— Свати!

Нас усіх як током вдарило. Таки прийшли! Таки не погордували!

Ми єлі-єлі позлізали, даже не позлізали, а посповзали з кроваті і стали в рядок, наче піонери на лінєйці, тіко хитало нас, як тонкіє рябіни на вітру. Нам так стидно було! В’являєте? Як ми покажемося перед сватами в такому виді? Шо вони про нас подумають?

І тут завалюють свати. Коли ми побачили — тих сватів — то зразу протрезвіли. Бо в сравнєнії з архіологами ми були, як стьоклишки.

По сценарію я должна була сидіть десь у сусідній комнаті, але, кажецця, сватам було вже всьо по фіг, потому я забилася в куток, сіла на ослінчик, сижу собі й наблюдаю.

Архіологи довго не могли сказать нічого вразумітєльного. Вони підштовхували один одного локтями, пока, наконєц, не озвався Лопата. Він проварнякав:

— Ми — еті, как ето… вобщем, мандрівні архіологи! Приїхали до вас на роз… еті, как єго… на розкопки! Копали-копали — і викопали… Одну как ето… ага, скіфську фібулу! Вот! Ну, і у нас вознікла проблема: пропала ета… как єйо… фібула!

Мумріков, Кісточкін і Черепок тіко кивали, не в состоянії сказать шось вразумітєльне.

Моя сторона — то єсть батя, дядько і батін кум — стояли з одвисшими челюстями.

А Лопата продовжив:

— От ми к вам і прішлі, люді добриє, спросіть: нє завалялась лі у вас ета, как єйо, блін, ага, фібула!

Наша сторона до такого не була готова. Ні морально, ні хвізічеськи. Во-первих, ми засумлівались: невже це вони так сватаюцця? А може, ядрьона мать, вони і правда найшли на Курячій гірці скіхську хвібулу, потім од радості напилися до смерті, а потім її, то єсть хвібулу, й потіряли в алкогольному брєду, а тепер ходять і шукають?!! А дядько й кум Миколи вобше розтірялись: ми то хоть з батяньою знали, шо таке хвібула, а вони ж даже не подозрівали, шо воно за хвігня!

Вобшем, німа сцена. Ми мовчимо, і архіологи мовчать: ждуть! І тільки тоді, як Мумріков почав підморгувать баті, той докумекав:

— Ага! То ви свататись?

Архіологи уже втрьох закрили по одному оку, мовляв: правильна мисль!

— То ви за хвібулою? — рішив все-таки уточнити батя і тоже моргнув оком, показавши на мене головою, аби, бува, не промахнуцця і не опозорицця.

Архіологи мовчки кивнули. Видно було по всьому, шо говорить їм було вже невмоготу.

— Так, значить, питаєте, чи не завалялася у нас случайно хвібула? — чисто як артіст акадємічеського тіатра сказав батяня. — Аякже! Случайно завалялась! — і показав рукою на мене. А я якраз у цей момент з ослончика й упала од тих слів. Батя не розтірявся й кае: — Бачите, он вона в углі валяєцця! — (Я як риба ковтала відкритим ротом воздух, — така була шокірувана).

— Хвібула ти наша ненаглядна!

І, падло таке, розреготався! А за ним оба Миколи — дядько й кум. А за ними — і архіологи.

Вобшем, отак мене й засватали.

Ну, а потім нада було свайбу гуляти. Ох, дівчонки, така морока з тими звичаями!

Позор, та й годі!

Вобшем, у четвер пішли по селу приглашать на свайбу. Так полагаєцця. Шоб ви знали, дівчонки, мо’, й вам знадобицця. Так от. Приглашать на свайбу нада торжественно. Не так, як тепер — по тіліхвону або откриткою з золотими кольцями. Це не то. Бо як ти ідеш по селу — в народному костюмі, з лєнтами — всі наче участвують в твоїй судьбі і благословляють.

Ну, про благословєніє моїх односельців Мумріков, канєшно, трохи преувєлічив, не дуже-то раділи в селі, шо я собі такого пошти прохвєсора одхватила, та нічо’. Все одно харашо. Батяні даже понаравилося.

Список гостей у нас був невеличкий — економ-клас, — ми з Мумріковим за часок і справилися. Вже повертали додому, аж тут мене ждав первий сюприз. Дивлюся:, Мумріков відхилився од маршруту. І не просто відхилився, а ще й в опасну зону — до хати Брігадіра.

Я заволнувалася і кажу йому:

— Мумріков, а ви куда?

— Хочу попросити Павла Миколайовича стати моїм боярином.

— Шо-шо?

— У вас це називається боярин чи старший дружко?

— Шо-шо?

— Квіточко моя, ти, головне, не хвилюйся!

— А я й не філююся! Просто мені кажецця, шо вам би більше підійшли за дружка хтось із ваших архіологів!

— Ні, сонечко, вони ненадійні! Бачила, ми мало сватання не провалили. А тут серйозна справа. На все життя!

— Мо’,нетра?

— Треба, кицюню, треба!

В’являєте, яке западло!

— Мені погано! — сказала я і здєлала від, шо млію.

Але удача була не на моїй стороні. Бо якраз з хати вийшов Брігадір.

— Павле Миколайовичу, ходіть сюди, поможіть! — закричав Мумріков, як ненормальний.

Брігадір помчався, як самошедший.

— Шо таке? Галько, шо з тобою?

Я, шоб намікнуть йому, аби не бовкнув нічого лишнього, кажу:

— Та от замуж зібралася за Олександра Кісточкінича.

Брігадір подивився таким взглядом на Мумрікова, шо я думала, він січас його заб’є. Потім він подивився на мене, а я скорчила таку жалобну міну, шо він не посмів мене видать. Зціпив зуби і сказав:

— Бажаю щастя!

Ну шо, дівчонки, не мущина? Мущина, настоящий