Останній раз - Андрій Анатолійович Кокотюха

Антон радів, що знайшовся такий офіційний привід. Не треба нічого пояснювати.

— Отакої, еге? — Кіт важко перетравлював несподівану новину. — Мене, значить, кидаєте...

— Ну, ти ж не дівчатко, — посміхнувся Антон. — Не переживай. Без роботи не залишишся.

— Ну і куди думаєте далі? В сільське господарство?

— Женеш пургу, мужик. Подамося куди-небудь до Криму. Тепло, фрукти, море.... Купимо пару будинків. В одному жити будемо, другий — курортникам здавати, — Антон підморгнув. — Приватний пансіон, бачив рекламу по телеку? Ну а хтось надто цікавий носа поткне — прищемимо...

— Ніхто й не сумнівається... Крим, значить...

— Чи ще куди. Це я так, для прикладу. Курортників вистачає, нині народ при грошах. За нас не переживай. Не пропадемо.

Кіт зам’явся.

— Виходить, прощаємося? Чи як?

— Отак і виходить, — Антон вийшов з машини, щоб пересісти за кермо. — Підкину тебе до метро, далі — сам, — він завів мотор. — Поїхали, машинко!

Він не приховував святкового настрою.

— Ну як?

— Нормально.

— Схавав наш Котик?

— Ковтнув, трохи не вдавився. Тепер піде зап’є.

Антон пригорнув Віту і пройшов на кухню. Взяв із холодильника запітнілу пляшку «Боржомі», пожадливо ковтнув просто з горлечка, хух, отепер можна й передихнути...

Вони мешкали у звичайній двокімнатній квартирі на третьому поверсі стандартної дев’ятиповерхової панельки на Оболоні. Тут вони відпочивали, телефоном майже не користувалися. Квартиру придбали одразу ж після виконання першого замовлення, згодом придбали другу, однокімнатну, неподалік центру. Там влаштували щось на зразок офісу. Двоє стільців, крісло, стіл, комп’ютер, телефон. Антон був досвідченою людиною. Якщо їх почнуть вистежувати, то вийдуть на цю хату, а не на квартирний телефон. Перестрахуватися не зайве, він добре знав виверти як міліції, так і бандитів. Квартири оформлені на чужі прізвища. А Віта після того, як виписалася з общаги, взагалі ніде не засвітилася із справжніми документами. Так що у своїй квартирі вони почувалися в цілковитій безпеці. Сусіди їх практично не бачили й не чули. Невідомо, що вони думали про господарів, котрі ховалися за масивними подвійними дверима, виготовленими із цільного дуба. Мабуть, вважали їх бізнесменами. Тепер узагалі модно мати подвійні двері.

— Розпарився, тепер холодне хлебчеш, — незадоволено зазначила Віта.

— Дурниці! — Антон зробив іще ковток. — Можу я похворіти хоча б раз? Полежу спокійно, а ти мене полікуєш, — він задоволено пригорнув її.

Віта пирхнула. Справді, смішно, — застуда — два роки тому через її необачність йому прострелили плече. Куля застрягла в тілі, шукати лікаря Антон заборонив, і вона сама робила операцію тут, у квартирі, розпеченою фінкою, знеболююче діяло погано, він кілька разів втрачав свідомість, потім з’ясувалося, що інфекція таки потрапила у рану, і їй знову довелося обробляти її й лити туди спирт. Якимось побитом усе обійшлося.

— Я гадаю, сьогодні у нас маленьке свято? — Антон ковтнув ще води і запхав пляшку до холодильника.

— У нас сьогодні велике свято. Кінець старого життя. Треба це діло відзначити, любий. Їдемо вечеряти?

Віта готувати ненавиділа, бо не вміла.

Антон наморщив чоло.

— Де ми не були? Гайда до «Наполеона»! Як ідея?

— Думаю, там нічого особливого. Понти тільки...

— Нічого, подивимося на їхні понти. Піду ополоснуся, а ти збирайся...

Біля входу до ресторану «Наполеон» їх зустрів парубійко у блакитному гусарському костюмі, що зовсім не личив до його фізіономії торговця-лоточника. Віта відразу визначила, що на ньому форма корнета. Вони демонстративно не звернули уваги на його «добрий вечір» і з гідністю пройшли сходами із чистим, але потертим килимовим покриттям, нагору до залу. Присіли за столик у глибині залу. Віта роззирнулася.

— Декорація. Знімальний павільйон, — оцінила вона оформлення, стилізоване під обідні зали початку дев’ятнадцятого століття.

Біля столика виник офіціант у червоній драгунській формі.

— Добрий вечір. Будете вечеряти?

Антон поправив масивну золоту печатку на пальці, недбало змів порошинку із лацкана стильного зеленого піджака і зневажливо кинув:

— Ні, в стелю плювати. — На здивований погляд драґуна поблажливо додав: — А для чого ми, по-твоєму, прийшли?

— Це справжні канделябри? — Віта, включаючись у гру, тицьнула пальцем у свічник.

— У нас усе справжнє, — драґун із гідністю поклав перед нею меню.

— А скільки вони коштують? Пупсику, — Віта капризно випнула губки, — давай купимо й поставимо на камін. Лось в осадок випаде!

— Не зважай, — Антон підморгнув дратунові. — Ми у вас, розумієш, ще не були. То чим здивуєш? — він пальцем підсунув гарно оформлене меню.

— Ну, директор ресторану — вірменин, кавказька кухня у нас чудова, — драґун тримався досить холодно.

— А ми поїдемо на Кавказ, пупсику?

— Там зараз воюють, дєтка. Поїдемо до Еміратів, — Антон стримав усміх, Віта добре увійшла в роль. — Значить, так — рибне щось... Ікорочка, баличок там, всі діла... Розумієш?

— Рибне асорті, — кивнув драгун, позначивши в блокноті.

— «Київські» котлети є? Гарнір — з овочів... Фруктів там... Ну, ти пойняв...

— Устриць хочу! — манірно втрутилася Віта. — Наполеон — француз, а французи хавають устриці!

Антон запитально глипнув на офіціанта. Драґун зберігав спокій.

— Гм... Взагалі-то можна, тільки коштувати це буде...

— Хай тебе це не обходить, — зверхньо посміхнувся Антон. — Бажання дами — закон. Ну і коньяк «Наполеон». Тільки пляшку я перевірю.

— Зрозуміло, — кивнув офіціант і щез.

Віта пирснула в кулак.

— Чого ти так розійшовся?

— А тебе якого дідька з устрицями занесло? Тепер він підошви порве, а дістане. І здере з нас безбожно.

— Нічого. Зв’яжуться з французьким рестораном, я знаю, там у меню є. І взагалі я заморожених устриць у одному маркеті бачила, там на ціннику написано, що це устриці. Збігають і куплять, час ще не пізній.

— Ну й замашки у тебе! Начувайтесь, буржуї!

Віта сумно посміхнулася.

— Гуляємо ми чи не гуляємо? Буде що згадати. О, рибу вже несуть!

...По дорозі додому їх «БМВ» гальмонув даішник. Антон слухняно зупинив машину, але назустріч постовому не вийшов, відкинувся на спинку сидіння і примостив лікоть у отвір опущеного скла.

— Сержант Сидорчук! — люто відрекомендувався даішник і неохоче нахилився до водія. — Документи... будь ласка.

— Що ми порушили, капітане? — питання Антона звучало безтурботно.

Сержант несподівано поміняв тон.

— Від тебе, мужик, горілкою тхне!

— Коньяком,