Останній раз - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Батоно Реваз...
— Ну? — Кіпіані не обернувся на голос.
— Я перевірив. Чутки підтвердилися.
Ґіві Чехідзе підійшов нечутно і став поряд. Реваза ніколи не цікавило, як помічник здобуває та перевіряє інформацію. За це Чехідзе платять, і добре платять. Реваз звик до того, що Ґіві відповідає за свої слова, і якщо він щось твердить, отже, так воно і є.
— Скільки їх, хто вони, на коли призначено операцію?
— Ображаєте мене, батоно Реваз. Я сам хотів би відповісти хоча б на одне із цих питань. Можу лише здогадатися, хто їх найняв...
— Е-е, без тебе знаю! — відмахнувся Кіпіані.
Не йому одному потрібне власне казино в Ялті. Нині він вів переговори і пропонував величезну суму відкупного, котра на сто тисяч обганяла пропозицію основного конкурента, чеченця Багірова. Кіпіані не стояв за ціною. Він навіть обіцяв поступитися частиною своєї київської території, знаючи напевне, що це дільце однозначно окупить себе, якщо він домовиться з місцевими і обійдеться без зайвого кровопролиття. Багіров кілька разів пропонував домовитися, Кіпіані уперся рогом і вирішив не відступати. Переговори йшли нормально, він поки що був задоволений. Правда, з боку Багірова вже надходили реальні погрози.
— Навіть якщо вони тут, це нічого не міняє. Вас їм не дістати, батоно. Зуби зламають.
Кіпіані пошкрябав короткими пальцями волохаті груди.
— Чому ти весь час говориш «вони», дорогий?
— Не думаю, щоб Багіров не поважав вас настільки, аби найняти когось одного. Я все досить ґрунтовно перевірив. Є якась група... Хто вони, скільки їх — ніхто не знає. Працюють на замовлення, самі собі господарі. Якщо їх наймемо ми — будуть працювати на нас. З тим же успіхом — проти нас, — Чехідзе помовчав, потім додав: — Вважаються одними з кращих.
— Людей Багірова в місті немає?
— Поки що ні. Ви ж знаєте, Шар сам не хоче мати справу з цим шакалом. Як тільки ним запахне, нам дадуть знати.
Кіпіані хотілося випити, але під час ділової операції він не дозволяв собі розслаблятися. Це було золотим правилом для всіх, хто на нього працював.
— Тоді будемо чекати. Все одно випірнуть. Думати й спати задушної ночі зовсім неможливо.
Світанок настав непомітно. Здавалося, сонце з’явилося з самої води. Поступово згасали вогники набережної. З першими променями проступали сліди нічного життя курортного міста: починали метушитися пляжні бомжі, полюючи за порожньою склотарою, недоїденими шашликами, а якщо пощастить — то й за потопельниками, любителями п’яного нічного купання. Їх можна роздягти, речі знадобляться...
Антон позіхнув.
— Пішли купнемося. Заслужили.
— Якщо це не спрацює... Але іншого виходу я сама не бачу.
— Спрацює, — Антон був упевнений у реальності їхнього плану. Він завжди був цього певен. — Боюсь тільки, що він закінчить свої справи й накиває п’ятами.
— Сьогодні — навряд. А завтра нікуди не дінеться, — Віта стягнула сукню через голову, залишившись в самих вузесеньких чорних трусиках. — Гайда купатися й спати!
Вона впевнено увійшла в ранкову прохолодну воду і, сильними гребками розтинаючи хвилі, попливла від берега. Відпливши далеченько, повернулася на спину і загойдалася на хвилях. Антон, примружившись, дивився на неї, на її зграбне тіло. Молодець дівка, усе вона робить упевнено. І все в неї виходить. Вона сама придумала історію такої собі наївнячки, що здуру сплуталася з якимись покидьками, у яких серйозні проблеми, отож і злиняла, щоб самій не вляпатися, і їй треба на пару тижнів загубитися тут, серед цього тирловиська. Історія була підкріплена рекомендаціями київських авторитетних друзів. Рекомендації організував замовник, а тут, на місці, на неї уваги ніхто не звернув. Хіба мало шльондр, яким з різних причин відлежатися треба! Їй навіть дозволили тимчасово підробити на чужій території з умовою не перехоплювати клієнтури в місцевих і, само собою, віддавати процент. Отож із голоду не помре, все по-чесному. Віта використовувала клієнтів як потенційні джерела інформації. Ну та хіба така не розв’яже язика хоч кому? Ач, артистка, — Антон усміхнувся.
Він махнув дівчині рукою і теж почав роздягатися, з насолодою занурився у прохолодні хвилі.
Сцена була настільки по-кіношному ефектною, що будь-хто звернув би увагу, не кажучи вже про Реваза Кіпіані, адже справжній грузин не може не зупинитися, коли бачить гарну жінку.
Він саме спускався з готельного ґанку, оточений незмінними охоронцями, вони навіть були вже на півдорозі до його «БМВ». Просто на них мчав мотоцикл, красень «Харлей». Зупинився. Водій скинув шолом, довге біле волосся розсипалося по плечах. Жінка за кермом була з біса привабливою. Довгі ноги у високих ковбойських чоботях. Джинси облипли стрункі стегна. На плечах легенька коричнева шкірянка, біла футболка, під нею пружні високі груди. Обличчя прикривали чорні окуляри. Ніхто довкола не звернув уваги на те, що вона не заглушила мотор.
— Вах! Картинка! — почув Кіпіані над вухом, то хтось із охоронців не стримав захвату.
А мотоциклістка тим часом повільно, як у кіно, витягла з-під куртки револьвер і спрямувала його в бік Кіпіані. Більше він нічого не побачив, бо гуркотнули постріли, заверещала якась жінка, і наступної секунди він лежав на асфальті, притиснутий двома громилами. Решта знайшла сховок за найближчими автомобілями. Ревіння мотоциклетного мотора швидко віддалялося. Гримнуло кілька пострілів, і у розпеченому повітрі зависнув гармидер переляканого натовпу.
Громили допомогли господареві підвестися. У одного з передпліччя струменіла кров.
— Чого бігаєте?! Чого репетуєте?! — то саме прибіг Чехідзе.
Мотоциклістка зникла. Один із охоронців підібрав кинуту нею зброю. «Кольт-пітон», з вигляду новенький. Побачивши, що з’явилася міліція, громили поквапливо заховали свою зброю. Навіщо дражнити собак? Глипнувши на «кольт», Реваз Кіпіані нарешті усвідомив, що кілька хвилин тому він був на волосину від смерті і чудом залишився живий. Чи надовго?
Антон з’явився на п’ятому поверсі готелю «Лівадія» вранці наступного дня. Стрижений мордило, що сидів у кріслі біля портьє, відклав убік порножурнал.
— Тебе каго нада?
— Карний розшук, — Антон мимохідь махнув посвідченням.
