Останній раз - Андрій Анатолійович Кокотюха
Рогоза витер цівку крові, що текла по обличчю, подивився на заплакану дружину, котра намагалася перев’язати руку сина, перевів погляд на укляклого Сторожука, на чорні маски прибульців, під якими явно ховалася жорстока байдужість.
Звичайно, президент комерційного акціонерного банку «Партнер» Анатолій Рогоза прийняв єдино можливе рішення.
Антон проштовхався до входу, постукав у скляні двері. Охоронець у камуфляжі байдуже кинув оком на його чорні штани, черевики на грубій підошві, білу сорочку з коротким рукавом, зелену ошатну краватку, і відчинив.
— Банк не працює.
— Себто як? У мене зустріч із президентом, — для чогось додав Антон.
— Нічого не знаю, — охоронець процідив крізь губу лише тому, що мужик виглядав солідно, виліз із «беемвешки», не те що галаслива потолоч перед входом. — Зачинено.
— Надовго?
— Я тут не начальство, — плямистий вирішив, що видав вичерпну інформацію, і зачинив двері.
Антон стенув плечима і повернувся до машини. Він навіть не намагався дізнатися щось у натовпі, навряд чи хтось знає більше.
Через два дні хіба що лінивий не говорив і не писав про скандал із банком «Партнер», котрий несподівано луснув, а гроші вкладників, в тому числі й валюта, спливли в невідомому напрямку, а разом з ними — і президент Анатолій Рогоза, про якого нічого не знає навіть дружина, але, на переконання громадськості, вона точно бреше. Розпочато слідство.
У «Партнері», одному із найбільш надійних до останнього часу банкові, Антон і Віта зберігали п’ятдесят тисяч доларів. Дрібничка. Але...
— Я так і зрозумів, що це був жарт.
— Обставини змінилися. Але я так собі прикидаю, що тепер це справді буде востаннє. Мені все набридло.
— З такими настроями братися до серйозних справ навіть лікарі не радять.
«БМВ» перетнула Печорський міст і рухалася в бік Голосїївського лісу. Кіт не приховував своїх радощів з приводу повернення Антона до справ. Клієнт, котрий зробив замовлення, дуже солідний, втрачати такого небажано. Знаючи суть справи в загальних рисах, Кіт був певен, що, крім Антона, з роботою такого масштабу не впорається ніхто. Або, скажімо так, мало хто.
Антон проїхав проспектом і повернув у бік виставочного центру. Припаркувавшись, він начепив темні окуляри і взявся за ручку дверцят.
— Ходімо погуляємо. Спекота в цій коробці, думати заважає.
Розпечене повітря застигло, здавалося, його можна помацати.
Антон і Кіт пройшли крізь арку, знайшли лавицю у затінку і вмостилися на ній.
— Як ото негритоси в своїй Африці живуть? — пробурчав Кіт. Він уже добряче заплив салом, отож переносив спеку важче, ніж худорлявий спортивний Антон.
— Вони пристосувалися, як риби до води, як пташки у повітрі. Та й у нас іще далеко не Африка. — Антон закурив. — Давай про справи.
— Замовник платить двісті штук плюс витрати. Половину — наперед, при згоді працювати на його умовах.
— Які ще умови? Ім’я, завдаток, терміни — по-моєму, все.
Кіт не поспішав із відповіддю. Антон інстинктивно відчув щось недобре.
— Є один нюансик. Нюансик, гм... Замовник хоче особисто зустрітися з виконавцем.
— Не піде! — Антон рішуче ляснув долонею по обтягнутому джинсами коліні. — Замовник не знає мене, я його. Такий порядок. Нема про що говорити!
— Зажди! — у голосі Кота почулися нотки відчаю. — Спочатку послухай спокійно, а потім уже й вирішуй. Я сам мало що знаю. Замовник дав лише ім’я. Олександр Селіді. І адресу, — він витримав паузу. — У Нью-Йорку.
— Не зрозумів...
— У місті Нью-Йорк, Сполучені Штати Америки. З людиною, котра погодиться працювати, замовник зустрінеться особисто і буде домовлятися вже без мене. Коротше, своє я отримую. І не дивись на мене так! Повторюю, не знаю ні греця! Звичайно, витрати тебе не стосуються...
— Ще б пак, — Антон говорив відсторонено, думки витали десь далеко, таких пропозицій він іще не отримував. — У них там що, своїх немає?
— Не знаю! До речі, я й про тебе мало що знаю. Антон — та й усе — а де ґарантія, що тебе насправді так звуть?! Де твій барліг — невідомо. Може, й на тачку свою ти чіпляєш фальшиві номери! Напарника твого в очі я не бачив. Здогадуюся, що це баба, але це лише припущення, думки, можу й помилятися. То що про тебе буде знати замовник? Чого ти боїшся?
— Хто замовник? Платити хто буде?
— Відповідаю — Віктор Малахов! Його всі знають! Він не ховається!
Про Малахова на прізвисько Круглий Антон дещо чув ще з часів своєї оперативної роботи. Останнім часом статус бандита змінився, тепер він — шанований бізнесмен, банкір, власник мережі модних супермаркетів. На сьогодні Антон міг повідати про Віктора Малахова дуже багато. Вони з Вітою по ходу справи збирали інформацію про всіх значних авторитетів, заганяли усе в комп’ютер і вже мали невеличку особисту картотеку.
Знав Антон і про те, що зо два роки тому вони отримали замовлення ліквідувати одного з ділових партнерів Малахова і з успіхом впоралися з цим. Може, на них чекає пастка, хоча навряд чи їх могли вистежити, вони діяли зазвичай із пересторогою. Та від випадковостей не застрахований ніхто, якась дрібна необачність тепер могла вилитися у небезпечну ситуацію. І все ж таки пропозиція спокуслива. Якщо пастка — вивернутися можна. А гроші потрібні неабияк, а до того ж — абсолютно нові горизонти...
— Я маю подумати, — промовив він.
— Довго? Він чекати не буде.
— Потерпить. Завтра чи післязавтра я з тобою зв’яжуся і скажу, що вирішив. Куди тебе підкинути?
...Віта неабияк здивувалася. І у неї були ті ж таки побоювання. А потім вони години чотири радилися. І коли усоте перелопатили мінімальну інформацію та варіанти, ранком наступного дня Кіт отримав відповідь.
— Зустріч — там, де скажу. На моїх умовах. Зрозуміло?
Неважко було здогадатися, що Малахов прикотить на зустріч у шикарній машині — темно-синьому, блискучому в сонячному сяйві «шестисотому». Антон не поспішав виходити з своєї машини.
— Щось не так? — занепокоївся Кіт.
— Поки все о’кей.
До «БМВ» швидким кроком підійшла довговолоса брюнетка, обличчя якої ховалося під величезними темними окулярами. Вона прочинила задні дверцята і вмостилася у них за спинами.
