Обіцяю кохати завжди - Ема Ноель

— Доню, нам із батьком не треба як зручніше. Нам треба знати, що з тобою все гаразд. Ти будеш їздити на таксі, певна річ, жодного транспорту. Але я прошу тебе, пожалій нас, не примушуй зайвий раз хвилюватися.

— Мам, але ж на таксі їздити щодня дорого.

— Нічого, впораємось. Я за два тижні на роботу виходжу, посада хороша, нам вистачить.

— Правда? Мамо, я така рада, — підводжуся, щоб потрапити в лагідні обійми.

Я знаю, що мама не любить сидіти вдома. Їй важливо чимось займатися, бути корисною, самореалізуватися. До аварії вона працювала головним бухгалтером у великій компанії, а тепер ось…

— А ким ти будеш працювати? Твої улюблені фінанси, так?

— Так, уявляєш, заступником головбуха. Не на колишній посаді, а й так добре. Усе ж таки я довго не працювала, треба надолужити згаяне.

Я дуже тішуся за маму. За роботою в неї буде менше часу перейматися через мене. Не хотілося б зайві витрати, але там подивимося, може, незабаром і громадським транспортом зможу добиратися. Там заковика в пересадках, мені поки що складно. А питання з гуртожитком відкладемо на потім. Я й сама розумію, що батьки ще не готові мене відпустити, і причини розумію, але, гадаю, згодом вони заспокояться і звикнуть.

Увечері заходжу до чату нашої групи, перевірити завдання та підготуватися до пар. Незабаром я зможу бути, як усі, їздити на заняття, знайти справжніх друзів. Я й зараз із багатьма одногрупниками добре спілкуюся, але це ж інше. Живе спілкування набагато цікавіше, ніж чати та дзвінки.

О, а ось і один із моїх недавно знайдених друзів знову пише, побачивши мене в мережі. Андрій часто зі мною спілкується. Спочатку більше у справі, ми випадково розговорилися й деякі завдання розбирали разом. Потім слово за слово, потоваришували. Мені з ним цікаво спілкуватися, йому, сподіваюся, зі мною теж. Відкриваю повідомлення, читаю, здивовано витріщаюся в екран і читаю знову.

«Привіт. Не хочеш завтра зі мною погуляти?»

Зависаю в розгубленості, не знаючи, що на це відповісти. Я хочу, але ніхто з групи, навіть викладачі, не знають про мою проблему. Точніше, викладачі знають, що я маю проблеми зі здоров’ям, але не знають, наскільки ці проблеми серйозні й мені хотілося б, щоб так і залишалося. Мені не потрібні потурання і співчутливі погляди.

А якщо я піду з Андрієм гуляти, прогулянка може закінчитися дуже швидко. Чи під прогулянкою він має на увазі щось інше? Пишу йому відповідь, про всяк випадок, обмежуючи в часі:

«Привіт. Можна, якщо недовго. Мені ще до пар готуватися».

Повідомлення виявляється відразу прочитаним, а за кілька секунд надходить відповідь:

«Супер. О котрій тобі зручно?»

Поки я думаю над відповіддю, прилітає ще одне повідомлення:

«Я знаю у твоєму районі класну кафешку».

Ой, він навіть запам’ятав, де я живу. Адресу я не називала, але район і справді згадувала кілька разів. І знову я зависаю в роздумах, а Андрій тим часом усе пише й пише.

«Якщо не хочеш у кафе, пропонуй будь-який інший варіант. Я згоден поторгуватися, а за поцілунок взагалі згоден на все», — і купа смайликів із сердечками.

Я усміхаюся безглуздо, дивлячись на його останнє повідомлення. Він мене на побачення покликав. Невже? Навіть не віриться. Настільки не віриться, що тепер і зовсім не знаю, що йому написати.

Іду до мами, попередити, що… А що я їй скажу? А що як вона мене не відпустить? Але й обманювати її я теж не збираюся. Хіба що щодо поцілунків промовчу.