Обіцяю кохати завжди - Ема Ноель

Думки про незнайомця нав’язливо миготять у голові. Мені його дуже шкода. З того, що я почула, у голові склалася жахлива картина: в нього на очах померла дівчина, яка явно була йому дорогою. І він із цією втратою не може змиритися, з цим болем живе, шукає її поглядом у натовпі, не приймаючи гірку правду, не вірячи, а потім поринаючи в жахливу реальність із головою.

Можна тільки уявити, як йому тяжко.

— Мамо, я вже вдома! — кричу з порога.

Знаю, мама чекає на мене з чимось смачненьким. У мене з апетитом не дуже, ось вона й намагається бодай чимось мене зацікавити.

Після аварії мамі довелося залишити роботу, щоб доглядати мене. Тато, на щастя, непогано заробляє. Він у нас на телебаченні працює, чим я дуже пишаюся. Графік, звичайно, не дуже, виснажує страшенно, проте престижно й оплачується добре.

Мама зараз у пошуку роботи. Я вже сама можу про себе подбати, необхідності сидіти зі мною немає. Он, уже й на терапію сама їжджу. Щоправда, батьки впевнені, що я послугами таксі користуюся. Але якось так сталося, що я одного разу поїхала метро, ​​хотіла спробувати, чи впораюся, і все вдалося. Ось тепер і продовжую. Гроші заощаджую, а найголовніше, що вже не почуваюся настільки нікчемною й безпорадною, як раніше.

Проте тепер я знаю, що можна сміливо разом з усіма переходити на стаціонарне навчання, жити повноцінним життям і не бути тягарем для батьків. Вони й так мене забезпечують, навіть уявити страшно, скільки на лікування пішло. А все через якусь дурість. Я тоді до когось на день народження пішла, а потім ми на байках каталися і я потрапила в аварію, збирали мене чи не по запчастинах.

Я цього не пам’ятаю, але батькам беззастережно вірю. Я досі багато чого не можу відновити в пам’яті. Після того, як прийшла до тями, навіть відбиття в дзеркалі довго не впізнавала. На батьків дивилася, як на чужих. Я не могла усвідомити реальність, того, що відбувається навколо, себе. Намагалася, але не виходило.

Щось було зрозумілим, а щось — ніби стерли. Я знала елементарні речі, розуміла, що мені кажуть. Але проблема була у фізичній та розумовій реакції. Тіло не слухалося, а емоції геть-чисто були відсутніми. Тільки страх засів так глибоко, що мені так і не вдалося його остаточно позбутися. Страх, що я такою й залишуся — марним, безпорадним овочем.

Мені довелося знову вчитися розмовляти, ходити, контролювати своє тіло, правильно реагувати на навколишній світ. З цього почалася моя тривала реабілітація. Але спогади прийшли не одразу. Спочатку я почала впізнавати себе. Невиразно, віддалено, але якесь прийняття приходило. Морально складно було дивитися на батьків і не пам’ятати їх, бачити ретельно приховуваний біль на їхніх обличчях, у поглядах, і при цьому не мати змоги щось змінити.

І скільки було щастя та сліз, коли перші проблиски спогадів промайнули в моїй голові. Невпевнені, але цього було достатньо, щоб відчути, а не лише прийняти той факт, що ці люди дали мені життя. Батьки боролися за мене до останнього, не зневірилися, не здалися. І досі оберігають мене, люблять, підтримують як ніхто на цьому світі.

З часом спогади вривалися в мою свідомість сміливіше. Щодня я розповідала мамі в подробицях, що я згадала, а вона доповнювала ці спогади своїми. Здебільшого це були епізоди з дитинства. Мені вдалося заповнити прогалини років до сімнадцяти, десь так. Далі поки що провал. Але лікарі сказали, що це нормально, пам’ять поступово й надалі відновлюватиметься, але вже не так швидко. Через травму голови постраждала пам’ять і деякі реакції, а клінічна смерть стала обтяжливим фактором.

— Доню, як ти з’їздила? — запитує мама, коли я заходжу на кухню, помивши руки й переодягнувшись. Вона так і не почула мене. У неї тут усе шкварчить, булькає, приготування в розпалі.

— Чудово. Мені все краще і краще.

Мама усміхається. Дивиться на мене з любов’ю та гордістю. Якби не батьки, не знаю, чим би усе закінчилося. Точніше, знаю: я не сиділа б тут за столом. Мене взагалі не було б.

Прикро, адже в мене мали бути друзі. З кимось же я спілкувалася до аварії, тусила, але ніхто не прийшов, ніхто не поцікавився моїм здоров’ям. Приблизно пів року тому я намагалася відновити свої акаунти в соцмережах, але, на жаль, паролі згадати я не змогла, акаунти закриті, і я незабаром облишила спроби.

Мені складно запам’ятовувати цифри. З цим проблема залишилася. І деякі дрібниці вилітають із пам’яті. Щоб не забувати, активно користуюся нагадуваннями в телефоні. Ось і зараз телефон пілікає нагадуванням про те, що мені потрібно прийняти пігулки. Поклавши поруч із собою на столі ліки, щоб не забути про них, сідаю обідати, а потім випиваю прописані лікарем пігулки.

Я от думаю, що коли почнеться навчання, мабуть, краще мені оселитися в гуртожитку. Усе ж таки мотатися щодня в універ буде складно, для мене — складно. А на вихідні приїжджатиму додому. Цю думку я й озвучую мамі, на що отримую несхвальний погляд.

— Ані, це навіть не обговорюється. Як ти там сама впораєшся? Я не відпущу тебе до гуртожитку.

Зітхнувши, намагаюся обміркувати, як мамі правильно подати інформацію. Прямо сказати, що мені тяжко, я не можу. Не хочу здаватися слабкою, не хочу засмучувати батьків своїм скиглінням. Але мені справді буде складно і я не витримаю такого навантаження.

— Мам… адже так буде… простіше всім. Зручніше…

Примружившись, мама пильно дивиться на мене. Я намагаюся витримати її скануючий погляд, не виказати себе, бо ще раптом вирішить, що мені зарано на стаціонар переходити. Знаю, батьки турбуються про мене, але мені так хочеться повернутися до нормального життя, стати такою, як усі, бути частиною суспільства, знайти друзів.