Пробуджена Енея - Галина Сергіївна Лозко

– і в моєму серці виникає прагнення полум’я, прагнення злиття з Вогнем Вічним…” В іншому місці твору Грожвіда пояснює своїй матері, чому вона стала жрицею Вогню: “Бажаю бути поруч зі священним Вогнем, Вічним Божеством, якого ми тільки маленькі вогники”. Домашні вогнища, що палають в кожному домі давніх прусів, є дочірньою часточкою Сонця, про що йдеться в іншій молитві: “Дочка Бога, миле Сонечко, освяти своїми променями маленький вогник нашого вівтаря, щоб він і під покривалом попелу не погас і вночі іскрився, а вранці разом з тобою пробудився…”

Відунас не випадково обрав тему драматичного знищення національних святинь католицькими місіонерами. Вона дала змогу вияскравити головну проблему – тісну взаємопов’язаність етносу з його власною духовною культурою, що постає як єдиний етнозберігаючий чинник, від якого залежить життя і смерть даного народу. Водночас, очевидність невідворотності трагедії, спонукала до пошуків нової міфологеми – збереження і пронесення крізь довгі століття невгасимих іскор етнічного вогню до слушного часу. Так, інший персонаж твору, перший волхв Криве, відає, що наближається розгром святилища Ромуви і пояснює, що треба робити, щоб зберегти вічний Вогонь: “Ти, Грожвіда, цієї ночі охороняєш Вогонь. Але ти поглянь угору на зорі. Як вони світять незапалені, так і в нашому жертовнику Вогонь невгасимий. Він вічний, його не треба запалювати. І навіть, коли наш жертовник буде зруйновано, ти будеш бачити цей вогонь, як своє життя”. Один із захисників святині Ромуви Айтра говорить: “Якщо ми не залишимо Богів наших прадідів, то і вони нас не залишать”. До святилища звертаються поселяни і просять жаринки з жертовника. Так, жінка з віддаленого селища звертається: “Біла голівонько святого Дідуся, дай мені жаринок із жертовника Вічного Вогню, бо на жаль, у нас погас святий вогонь”. Перенесення Священного Вогню з жертовника Ромуви по хатах простих селян, збереження його в серцях вірних і посвячених людей – головний пафос твору Відунаса.

Саме вогонь у нього набуває особливої ваги як елемент давньої балтійської релігії. Місцем дії в трилогії не випадково обрано одне з найвеличніших язичницьких святилищ Прибалтики – Ромува (нині місцевість у Калінінградській області), ім’я і символіка якого, відроджені Відунасом, справили значний вплив на сучасний рух рідної віри “Ромува”, що, поза сумнівом, постав під впливом ідей і творчості видатного філософа.

Безумовно, значний вплив на Відунаса справила давньоіндійська філософія, яка приваблювала його своїм практичним спрямуванням. Ці давні світоглядні засади він пов’язував з балтсько-індоєвропейським минулим і спільною культурною спадщиною народів Європи. Відунас, залишившись патріотом своєї нації, писав литовською мовою. Його праці могли б стати універсальним посібником для відродження етнічних культів багатьох європейських народів. Однак, лишившись письменником малої нації, Відунас став литовським національним ідеологом. На жаль, його праці не перекладені на інші мови, досі залишаються маловідомими, що збіднює загальну картину етнорелігійного відродження всього краю (колишньої Прусії).

Останні роки свого життя Відунас провів у Німеччині, де й помер в 1953 р. Його останки в 1991 р. були перепоховані на сільському кладовищі в м. Бітенай біля священної гори Рамбінас на березі Німану. Під час обряду перепоховання попереду скорботного ходу палав священний вогонь, який несли рідновіри “Ромуви”. Ідеї Відунаса мають значний вплив на сучасних язичників Литви.

Відунас (Вільгельм Стороста) був ініціатором святкування традиційного язичницького Свята Роси (тотожного нашому Купайлу) ще в кінці ХІХ ст. Його послідовники продовжили традицію святкування Роси, популярність якого щодалі зростала серед народу. Однак, ці народні гуляння були оцінені Радянською владою, як прояви націоналізму. Внаслідок чого й були припинені.

В 60-х роках ХХ ст. спостерігалось деяке пожвавлення, була створена асоціація “Рамува”, метою якої стало збереження місцевої культури. Однак, ненадовго – в 1971 р. вона була розпущена через обвинувачення у “вовлечении в религиозную группу”. В 1988 р. “Рамува” відновила свою діяльність як “Асоціація Литовської Етнічної Культури”. Нині вона має свої групи в п’яти литовських містах, які тісно співпрацюють з організаціями захисту навколишнього середовища. Одна з головних засад “Рамуви” – відновлення поваги до природи і збереження єдності людини з довкіллям.

“Рамува” включає в себе також молодіжну організацію і релігійну асоціацію під назвою “Ромува”, що ставить собі за мету реконструкцію і популяризацію литовського фольклору і ритуальної діяльності. Литовці видають свій язичницький журнал “Ромува”, що друкується у Вільнюсі, таким чином утворюючи центр Литовського язичницького руху. Видавці журналу – Асоціація “Рамува”, Асоціація Відуна і Пруський Клуб.

На етнокультурні рухи в Литві нині значний вплив мають емігранти литовського походження. Оскільки завдяки новому законодавству будь-який литовець, що мешкає в іншій країні, є одночасно і громадянином Литви, президентом країни став американець. Якщо за радянських часів етнонаціональні рухи, в тому числі й “Ромува” переслідувались, то нині до них виявлена значна увага з боку Литовського уряду. Традиційна конфесія рідної віри визнана офіційно і отримала підтримку держави. Оскільки чимало націоналістичних лідерів опинились в еміграції, найчастіше в США, то нині саме звідти поступає інформаційна і фінансова допомога етнічному відродженню.

Литовські рідновіри шанують також праці своєї співвітчизниці, емігрантки в США, Марії Гімбутас (1921–1994) – дослідниці язичницького минулого людства. Там же, в США видається і часопис литовських язичників ”Лабієтіс”.

Нині головним жерцем рідної віри в Литві обрано і визнано на державному рівні Йонаса Трікунаса – голову Світового Конгресу Етнічних Релігій. Діяльність, основні засади “Ромуви” він описав у своїй книзі англійською мовою “Про Богів і свята. Балтійська спадщина” (Вільнюс, 1999) [586].

У 1990 р. був створений Пруський Клуб, що об’єднав язичників Литви, Латвії, Німеччини, Польщі. Метою цього клубу є відродження стародавніх свят і ритуалів. Пруський клуб співпрацює з німецькою організацією “Толкеміта”, заснованою в 1980 р. для відновлення забутої пруської культури. В 1984 р. литовський лінгвіст із Каунаса Летас Палмаітіс і відомий російський спеціаліст з давньої балтійської культури Владимир Топоров опублікували матеріали, що стосуються спроб відродження мертвої пруської мови (багатотомний словник пруської мови В. Топорова виходить друком, починаючи з 1975 р.) [457].

Рідна Віра в Латвії

Інтерес до давньої Прусії поширений також і в Латвії. Предтечами латиського релігійного відродження став рух “младолатишів” другої половини ХІХ ст.: Юріса Алунана і поета Мікеліса Крогземіса (Аусекліса). Це був час національного піднесення, зростання інтересу до власної латиської історії. Під впливом національних рухів європейського романтизму з’явились і спроби реконструкції давньої латиської релігії.

Ю. Алунан написав художній твір про давнє латиське місто Труса (на околиці Кенігсберга), куди збирався люд з усіх навколишніх земель: датчани, шведи, руси, естонці, фіни. В його статті “Боги і духи, яких давні латиші колись шанували” (1858 р.) уперше зроблена спроба описати латиський пантеон Богів.

Послідовником Ю. Алунана став Мікеліс Крогземіс, який належав до гуртка