Пробуджена Енея - Галина Сергіївна Лозко

Дієвсом; від її імені походить і саме слово щастя – laime. Цілком виразні згадки про неї збереглися в латиському фольклорі: “Мила Лайме, дочка Діевса, приходь творити пісні. Говори пісні, співай сама про молодих, про старих”. Через цю Богиню діють закон і порядок, тому вона близька до ведійської Рити і слов’янської Прави. На думку Е. Брастиньша, Лайма самостійно не може змінити в долі людини нічого, призначеного Дієвсом, бо вона пов’язана з Дієвсом, як рука з тілом.

Існує ще дві Богині, тісно пов’язані з долею – Декла (захисниця дітей) і Карта (покровителька родючості). Вони як слов’янські Рожаниці, або грецькі Мойри, чи римські Парки. Крім того, латиській міфології притаманне дуалістичне уявлення про добру і недобру долю – Лайме і Нелайме (Щастя і Нещастя – пор. з укр. Доля і Недоля): “Дві лайме на світі: одна добра, друга зла. Обидві треба прожити, і в добрі, і во злі” [401. 14].

Крім “добрих” Богів, Брастиньш називає й “злих”: Велнаса, Йодса і Накталей. Найбільше дістається Велнясу, якого ототожнюють з духом покійника, Чортом. Часто його прикликають у гніві. Вважають, що він боїться хреста, його вбиває Перконс. Так само і Велняс, Йодс – істота з царства душ, протилежна Дієвсу. Однак, він не такий “злий” як Велняс. Він має своїх коней і собак. Йодси вважаються душами воїнів, і з’являються на небі у вигляді сяйва під час битв. Його жіночою парою є Накталі – вірогідно, Богиня Ночі. Вона боїться знака зірки, тому мандрівники, що подорожують уночі, прикрашають коней зірчастими попонами.

Найвищими цінностями Дієвтуріби вважалися рід і добро, любов і єдність, людська гідність і честь. Календар свят узгоджений з річними сонячними циклами – зимовим та літнім сонцестоянням та весняним і осіннім рівноденнями. Щодня дієвтури проводжають Сонце (Saulcelite) спеціальними піснями. Найбільшими святами річного кола є Масляна (Metenis), Великдень (Lieldiena), День Усиньша (початок літа), ніч Яніса (23–24 червня, маківка літа), Велика Мара (збіг з Успінням Богородиці – 15 серпня) “День Мартина” (початок зими – 14 листопада) і Різдво (Ziemassvetki). Всі ці свята дієвтури визнають як язичницькі і такі, що до християнства не мають ніякого відношення.

Засновник Дієвтуріби Брастиньш був одним із перших ідеологів латиського націоналізму. Він вважав, що “Дієвс вказав латишам зберігати свою релігію, щоб навчити мудрості й інші арійські народи”. У такому висловлюванні нема ніякої “богообраності” і “месіанства”, хоч деякі налякані інтернаціоналісти і тут розгледіли загрозу своїм космополітичним доктринам [401. 20]. Подібні погляди мав і Володимир Шаян відносно відродження української Рідної Віри: “Коли наша віра і наші храми постануть у Святому Київі, то яка ж більша слава, коли ця Святиня буде також Святинею для інших націй, що з нами боролися, чи будуть боротися за самоствердження націй і їх волю та державність рівночасно”. Він пояснював, якщо наша віра “відродиться і зачне жити як староукраїнська, вона рівночасно зачне жити, як старослов’янська. Щобільше! Вона рівночасно зачне жити, як протоіндоєвропейська. І це станеться само собою, як тільки розвалиться християнізм. А він вже видимо розвалиться і кінчиться” [521. 882–883].

Культуру націоналізму Е. Брастиньш вважав першою із турбот держави, бо нація – “це вища мудрість, божественна настанова” – писав він у статті “Латиськість як нова доброчинність” (1931). І досі прискіпливі дослідники його творчості морщаться, читаючи його твердження, що “Войовничий націоналізм в усіх його проявах – ознака здорових і сильних народів” [401. 21]. Твердження цілком правильне – у сильних народів сильніший інстинкт самозбереження. Залишається тільки дивуватися, чому ці дослідники не обурюються, читаючи біблійні програми винищення “неугодних” народів нацією “богообраних”, і недобачають у ній войовничого нацизму?

Дієвтури з самого початку свого заснування об’єднувалися в громади. Перші громади склалися в Ризі, Лієпаї, Єлгаві. Місця для поклонінь Дієвсу і Марі – переважно священні гаї – Рамава (Ramava). Тут збиралися на свята, ховали і поминали покійних, виконували культові пісні і танці, набиралися піднесеного почуття ладу і доброти. Рамава “висушує сльози повсякденності, вгамовує біль днів перебування в рабстві. Напівміфічна-напівісторична Рамава Прусії зі священним дубовим гаєм – тільки мальовничий символ усіх незліченних “рамув” релігійних свят древньої Латвії, які існували всюди, незалежно від того, чи були вони втілені в особливих гаях і пагорбах з ідолами, чи жили тільки як скороминучі почуття в емоціях мас на святах... ” [553. 114].

Розвиток ідей Рідної віри в Латвії було припинено зненацька на кілька десятиліть. Одразу після приєднання Латвії до СРСР в 1940 р. Дієвтури опинилися одними з перших серед репресованих, а “їхня історія була назавжди викреслена з радянської історіографії” [401. 23]. Поновити свою діяльність вдалося литовським емігрантам в 1975 р., коли був прийнятий новий статут організації, що стала називатися “Latvju dievturu sadraudze”. Активну участь у відродженні руху дієвтурів взяла латвійська діаспора в Канаді, Австрії, Німеччині, Англії. Донька Арвіда Брастиньша, Мара Грін очолила видання язичницького часопису “Лабієтіс”, а її чоловік Маргертс Грін нині є керівником “Latvju dievturu sadraudze”.

На теренах Латвії рух поновився 18 квітня 1990 р. Нині організація об’єднує 15 громад в Ризі та інших містах Латвії. Очолює це Об’єднання Яніс Брікманіс. До Правління “Latvju dievturu sadraudze” входить 12 осіб. За усними повідомленнями провідників руху, в Латвії сповідників Дієвтуріби нині близько 500 чоловік, всього в світі – їх близько 1000. Організація утримується за рахунок членських внесків.

Нині єдність Дієвтуріби порушена, вона розпалася на кілька незалежних громад, які конфліктують на ґрунті різного розуміння основ віри. Це громади “Намейсіса”, “Вієстурса”, “Буртнієкс”, “Сідабрене”. Ці общини дотримуються радикальних безкомпромісних поглядів на відродження рідної релігії. Як пояснює один з лідерів “Сідабрене” доцент Латвійського університету Карліс Томариньш, їх відтогнення від основних організаторів Дієвтуріби викликає “містична налаштованість, всілякі забобони, розмови про енергії”, адже серед давніх латишів цього не було [401. 27]. Очевидно, інші молодші організації дієвтурів дотримуються традиційної автохтонної форми релігії, і не сприймають нововведень, що тяжіють до неорелігійного протестантизму, привнесеного в Дієвтурібу діаспорянами.

Крім суто релігійних громад існують у Латвії мистецькі групи, які мають близькі до Дієвтуріби цілі. Наприклад, музична група “Раса” (керівник музикознавець Валдіс Муктупавелс) ставить своїм завданням відновлення і популяризацію пруської мови і культури, збереження латвійського культурного надбання і включення його в сучасне культурне життя народу. Група “Раса” грає на традиційних балтійських музичних інструментах, досліджує залишки музичних форм, які можуть походити від пруського фольклору. Музиканти групи “Раса” намагаються стати сучасним втіленням легендарних пруських шаманів і співців – Vaidelotes, як вони називалися пруською мовою.

Рідна Віра в Польщі

Релігієзнавці переважно відносять Польщу до моноконфесійних країн, мовляв, тут всі поляки сповідують католицтво [125. 134]. Незважаючи