Чому ти нас зрадив? - Аріна Громова

Довелося вийти з машини і слухняно рушити слідом за своїми викрадачами. Все-таки злити цих небезпечних типів мені зовсім не хотілося. Хоча підкорятися їхнім вимогам теж було не найкращою перспективою.

Але що ще мені залишилося в ситуації, що склалася?

Ми просувалися вглиб лісу, і це починало лякати. Навколо ані душі. Марно кричати, кликати на допомогу. Ніхто не почує.

Аж раптом попереду показалися контури похмурого особняка. З усіх боків будівлю оточували високі дерева. Споруда була надійно прихована від чужих очей. Важко повірити, що тут хтось живе. Просто посеред лісу. Далеко від цивілізації. Але якщо поміркувати, то бандитам тут якраз найзручніше влаштувати лігво.

Хто стане їх шукати в такому віддаленому й глухому місці?

Тут навіть ніякої стежки немає. Навряд чи я б змогла знайти зворотну дорогу. Мабуть, на те й розрахунок.

Зовні будинок здавався не надто великим. Наприклад, на тлі того особняка, в якому ми жили з Арсановим, він би міг і зовсім загубитися. Непримітна будівля. Але варто було переступити поріг, як я зрозуміла, що все не настільки вже й просто.

Мене провели вперед. До сталевого ліфта. Дверцята розійшлися в різні боки, і бандит холодно вимовив:

- Проходьте, на вас чекають унизу.

Зробила крок у кабіну, і навіть натиснути нічого не встигла. Дверцята зачинилися, і кабіна одразу ж рушила вниз. На табло миготіли цифри. Один поверх, другий, третій. Та тут же справжній бункер!

А втім, логічно. Де ще влаштовувати всякі темні справи? Потрібен надійний барліг. Ось тут і зачаїлися злочинці.

Здається, ліфт доїхав до самого низу. У всякому разі, так мені здалося. Дверцята знову розійшлися, пропускаючи мене вперед.

По спині пробіг холодок. Виходити не хотілося.

- Ти на місці, Іро, - пролунав низький голос із динаміка.

Абсолютно незнайомий голос. І ніби навіть... виникло дивне відчуття. Немов цей голос узагалі не належав людині.

- Хто ви? - кинула, обнявши себе за плечі, постаралася втихомирити нервове тремтіння, що пролежало по тілу холодною хвилею. - Навіщо я тут?

- Виходь, - пролунав короткий наказ.

І знову це відчуття. Голос, ніби змінений комп'ютером.

Я вийшла з ліфта. Що тепер тягнути? Бігти мені все одно нікуди. Ніхто не випустить із пастки.

- Мені потрібно швидше повернутися додому, - пробурмотіла я, озираючись на всі боки. - До дітей. Мої малюки на мене чекають.

Сподіваюся, невідомий співрозмовник почув. Жодної відповіді не було. Я повільно рушила коридором.

Дивно, у такому страшному місці мала б виникнути паніка. Тяжкість навалилася б на плечі. І це логічно.

Я ж у бандитському барлозі. Посеред лісу. У якомусь проклятому бункері.

Але чомусь почувши голос, я наче розслабилася. Відчула на якомусь інтуїтивному рівні, що шкоди мені тут не заподіють.

Мабуть, зворотний ефект паніки. Занадто втомилася хвилюватися.

Знову подивилася на всі боки, продовжила обережно просуватися вглиб коридору, який зараз виглядав нескінченним.

- Будь ласка, - повторила голосніше, сама й гадки не мала, до кого саме зараз звертаюся. - Коли я зможу повернутися додому? Мої діти не можуть надовго залишатися без мого нагляду. Прошу, ви чуєте мене?

І знову тиша стала відповіддю.

Я зупинилася. Серце калатало настільки голосно, що кров гулко шуміла у вухах.

- Повернешся, - пролунала різка відповідь.

І тут я відчула полегшення. Звісно, не варто було вірити бандитам, але мені здалося, людина, яка до мене зараз зверталася, не брехала.

- Коли? - запитала тихо.

- Дуже скоро, - пролунала обіцянка, однак після короткої паузи прозвучала вже зовсім не така оптимістична фраза: - Якщо будеш слухняною.

Я застигла, не рухаючись.

- Іди! - пролунав черговий наказ.

Здригнулася і зробила крок далі. Можливо, не варто було довіряти інтуїції. Незрозуміло, чого від мене хоче головний викрадач. Але так хоча б слабка надія тліла всередині. А якщо й цього позбудуся, то буде важче.

Нарешті, звивистий коридор закінчився, і я зупинилася перед масивними дверима. Металеве клацання замка - і для мене відкрився прохід.

- Заходь, - тепер голос звучав не з динаміка, пролунав зовсім близько. - Розташовуйся на дивані.

Я пройшла в напівтемну кімнату, присіла.

Інтер'єр старомодний. Килими, шкіряні меблі, високі стелажі з книжками. Канделябри зі свічками. Всюди позолота і натуральне дерево. Здавалося, тут кожен предмет міг би зійти за антикваріат. Безліч бронзових статуеток, картини на стінах. Старовинні глобуси.

Господарю років під шістдесят. Не менше.

- Сядь, - пролунало чергове розпорядження, і прозвучало воно так, що мої коліна самі по собі підігнулися, і я мимоволі опустилася на диван.

Мій погляд упав на масивний дерев'яний стіл, позаду якого височіло високе крісло, розгорнуте спинкою до мене.

Там і перебував господар. Але я не могла його розгледіти. Помітила лише руку на широкому різьбленому підлокітнику. Велика долоня була обтягнута шкіряною рукавичкою. Між пальцями диміла сигара.

- Як пройшла дорога? - послідувало запитання.

Тепер я була впевнена, що голос змінений. Чоловік ніби спілкувався зі мною через якийсь апарат.

- Ти чуєш мене? - нетерпляче поцікавився він.

- Так, - кивнула. - Просто не зовсім зрозуміла запитання.

- Тебе доставили сюди з комфортом?

- Мене викрали, - нервовий смішок вирвався з грудей. - Змусили приїхати сюди насильно. Тому я не цілком...

- З тобою обійшлися грубо?

Він ніби й справді хвилювався, щоб дорога до бандитського лігва мені сподобалася. Від такого усвідомлення виникли змішані почуття.

- Знову мовчиш, - підсумував чоловік. - Але це теж відповідь. І більш ніж красномовна.

Те, як він висловлювався. Сама манера мови. Усе це викликало більше підозр із кожною секундою, що минала.

- Що з вашим голосом? - не витримала я. - Ви що, спеціального його міняєте?